— Хлопці сміялися: "Ти тут, а там твоя жінка загуляла". У селі загуляєш. Утром устанеш і не розігнешся — 11 свиней, бики, птиця, — каже 59-річний Віктор Омельченко із села Батьки Зіньківського району Полтавщини. Він тричі був у наукових експедиціях на Південному полюсі. На антарктичній станції "Академік Вернадський" працював системним механіком.
Зустрічаємося на автостанції в селищі Опішня за кілька кілометрів від Батьків. Віктор Омельченко приїхав червоним "шевроле". Із задніх вікон стирчать держаки граблів і вила. Чоловік у бежевій тенісці й блакитних джинсах.
— Я єдиний із села був в Антарктиді. Усі інші — городські. Звикли об одинадцятій лягати й об одинадцятій прокидатися, — крутить мобільний телефон, потім ховає у кишеню штанів. — За звичкою з п'ятої ранку на ногах. Вийду, сніг покидаю, черговому допоможу, щоб скучно не було.
Дід Віктора Ларионовича, Антон Омельченко, 100 років тому був учасником походу на Південний полюс, що очолив дослідник Антарктиди британець Роберт Скотт. Українець доглядав коней. 1913-го англійський король Георг V нагородив Антона Омельченка медаллю і призначив пожиттєву пенсію золотом. Чоловік помер удома 1932-го.
— У селі балакали, що діда куркулі застрелили, — продовжує. — Як малі були, до нас приїхав кореспондент із Ленінграда. Писав книжку про діда. Розказав про його долю. Десь 1980-го ми з братом поїхали в Ленінград записуватися в Антарктиду. Там сказали: "Вивчитесь у своїх інститутах, потім обращайтесь". 2000 року вправляюся по хазяйству, під'їжджає іномарка. Виходить мій кум — голова сільради. З ним — Геннадій Петрович Міліневський, командир першої української антарктичної експедиції. Із собою мали відік. Показали фільм, де дід танцює гопак на англійському кораблі. Запропонували поїхати на полюс. Жінка відпустила. Проводжав нас у першу зимовку Сан Санич Омельченко. Тоді мером Києва був. Підходить до мене, каже, що перевірив усю родословну, але наші сім'ї не пересікаються. Як підійшли журналісти, Сан Санич давай обнімати мене, цілувати, а я не знаю, що робити, чи обнімати його, чи шо. Стою, руки опустив. Він облизує мене, а всі клацають, — сміється.
Віктор Омельченко присідає за прилавок на базарі. Два ряди столів пустують. Говорить, що на станції мав обслуговувати водопостачання, опалення, транспорт.
— У перву зимовку малі гроші заробляли — десь по 400 доларів у місяць із командіровочними. Зараз у середньому по тисячі платять. Поїхав би і за менші гроші. Але полярників старше 50 років не беруть. Антарктида сниться постоянно, айсберги, пінгвіни. За зимовку до тонни риби наловлював, — широко розставляє руки. — На спінінг кусок говядіни вішав, бо свинина розпливається в солоній воді. Упіймаєш кілограм зо 20, тягнеш на станцію. Біолог патрошить її, щоб із научної точки зору подивитися, чим харчується рибина. Раз тюленя забили. У нього печінка смачна, на говяжу схожа.
Віктор повертається до машини. При дорозі бачить купу гравію.
— Як приїдеш, гребонеш таку кучу десь у Києві та роздаєш усім. Кажеш, з Антарктиди. А що звідти можна на сувенір узяти? Не тягнути ж з того кінця світу торбу каміння. Додому верталися через аргентинське місто Ушуая. Як із порту в город виходиш, машини мотаються, мєстні ходять, а ти стоїш, як тормоз. Здається, все летить зі страшною швидкістю. Повітря навіть у селі відчуваєш, що загазоване. На полюсі око скучає за зеленою травою. А зараз постійно згадую сніг — такий чистий, аж голубизною віддає.
"Ні до кого не підходьте, подарків не приймайте"
— Українські зимовщики, мабуть, єдині, яких не забезпечують гумовими жінками. Американці, аргентинці, корейці відправляються зі своїми "подругами", — розповідає Віктор Омельченко. — У нас були тільки фільми, журнали та фотографії. Американці привозили. Туристи приїжджали. Платили 10 тисяч доларів за 10 днів круїзу. Австралійців повно, новозеландців, япошок, гомосексуалістів, лесбіянок — цілий корабль фрахтують і до нас. Їхні стюарди кажуть нам: "Ні до кого не підходьте, подарків не приймайте. Бо потім почнуться ревнощі, розборки". Один у нас раді шутки цвіточка з бумажки подарив такому мужику, що з мужиком. Нам же інтересно, тєм болєє мені, бо я із цим ніколи не зустрічався.
Каже, що полярники мали романи з працівницями туристичних суден.
— Там наші й російські дівчата працювали. Раз приїхала яхта з Бразилії, а на ній одні дєвкі. Наш радіст понравився одній бразильянці. Довго йому письма писала, предлагала і руку, і серце. Але в нього була дружина в Полтаві.
2 
1
Коментарі
2