— Нехай пеньки ще трошки полежать. Може, зроблю з них велетенську вазу. Хоч деякі вже потріскалися. Не страшно. Нині модно, коли на деревині видно тріщини, — говорить 58-річний Володимир СотнІков із міста Решетилівка на Полтавщині. Стоїть посеред свого подвір'я поруч зі старими пеньками. Чоловік вирізає з дерева іграшки, свічники, глечики, робить меблі.
Великий побілений будинок Володимира Віталійовича розташований на околиці міста. Город за сараєм виходить до болота з очеретом. Господар заспокоює двох прив'язаних біля хати чорних псів. Він — високий, підтягнутий, із жилавими руками. Лоб поораний глибокими зморшками. Світла футболка та джинси припали дерев'яною стружкою. На лівій руці бракує середнього пальця.
— Вставив його в станок. Роздробило на малі шматки, — продовжує. — Я й сам не зрозумів, як це сталося. Немов хтось затьмарив розум. До лікарні не звертався, сам наклав пов'язку. Може, хтось навів порчу від заздрощів. Таке з майстрами стається. За кілька днів після травми повернувся до роботи. Зараз навіть не помічаю, що пальця немає.
Володимир Віталійович проводить у двоповерхову цегляну майстерню. Усередині — просторо. По периметру стоять верстати. Підлога під одним встелена стружкою та шматками деревини. Чоловік якраз робив двері. Пахне деревом, лаком і фарбами.
— Деякі речі можу майструвати тижнями й більше. Місяць робив точну копію комбайна КЛААС Лексіон-480. На простеньку дитячу іграшку часу йде менше. Ось цю виготовив за 5 годин, — дістає з полиці невеликий дерев'яний автомобіль. — Поєднав у ньому два види дерева. Основа — з вільхи, колеса з горіха — він темніший.
На полицях розставлені дерев'яні вантажівки, фури, літаки, маленьке фортепіано та скрипка.
— Магазини завалені китайськими виробами, зробленими з хімії. За мої можна не переживати. Навіть якщо дитина візьме до рота. Ними і гратися цікавіше, бо виглядають природніше. Також довше служитимуть, — додає Сотніков. — Починав я з банальної полички років 35 тому. Її розгледів в одному журналі. Відшукав дерево і взявся до роботи. Легко далася. Поставив її на кухні, для посуду. З того моменту дерево не випускаю з рук.
Раніше працював токарем в автопарку. Виготовляв деталі для автомобілів, кріплення для будівництва. Наприкінці 1990-х хобі переросло в основний заробіток.
Почастішали замовлення на двері, наличники, короба, меблі. Особливою популярністю користувалися карнизи. Тоді на них у магазинах був дефіцит.
На професійні верстати витратив усі заощадження. Їздив аж у Ковель, щоб придбати основний станок для роботи. Коштував 120 тисяч карбованців — півавтомобіля "Жигулі".
Вироби продає односельцям, через інтернет, бере участь в ярмарках. Найбільше з іграшок купують маленькі авто по 70 грн. Також замовляють журнальні столики за 500 грн або двері — від 4 тис.
— Люди збідніли. Не кожному по кишені викласти 200 гривень за виріб ручної роботи. Я давно робив би тільки ексклюзивні речі — посуд, вази, шкатулки. Але доводиться майструвати двері, короба й меблі. Їх замовляють часто.
У майстерні Сотникову допомагає син 31-річний Руслан.
— Син закінчив Київський міжнародний науково-технічний університет, — розповідає Володимир Віталійович. — Отримав фах програміста. Після університету не зміг знайти роботу. У Решетилівці роботи за спеціальністю не було, на інше не погоджувався. Жити в іншому місті не хотів. Інколи просив його допомоги. Він усе частіше проводив час у майстерні. І потихеньку ми перетворилися на одну команду. Він полюбляє виготовляти автомобілі. Недавно змайстрував "Запорожця" 965-го. Це той, що горбатий.
У жовтні 2016 року у Володимира Сотнікова не стало дружини Тамари. Два дні не дожила до 55-річчя.
— Померла раптово — відірвався тромб, — каже Володимир Віталійович. — Тяжко переживав утрату. В майстерні і днював, і ночував. Мене дерево відволікало, мозок відключався. Це і врятувало.
Володимир Сотніков виводить за двір і тисне на прощання руку. Поспішає в майстерню доробляти двері.
2 
1
Коментарі