Близько сьомої ранку жінка із завитим фарбованим волоссям бузкового відтінку розставляє манекени, одягнені в кофти і блузи. Біля зачиненого кіоска навпроти — пластикові фігури у джинсах.
— Продавці з цих контейнерів поїхали — хто в Польщу, хто в Італію. Я вже стара туди їхати, дитино. Якби мені було років 40, а не 63, я тут не сиділа б. Учора вночі приперлася з дачі. Втомилася страшно, а сьогодні пів четвертого встала на базар, — каже Алла.
Вона 25 років торгує на Хмельницькому речовому ринку, одному з найбільших в Україні та Східній Європі. Його називають "Туча", "Толкучка", "Базар". Оптово-роздрібний ринок площею майже 20 га розташований у західній частині міста — між Львівським шосе і залізничними коліями.
Об'єднує понад 20 дрібних ринків. Вони розташовані поряд. Один із перших — "Старий базар". Тут можна купити дорогі речі з хутра і шкіри українського й іноземного виробництва. Трохи нижчі ціни на "Новому ринку". Дешеві товари з Китаю і Сирії продають на "Дарсоні" і "Евереслі". Ринок "Геологів" спеціалізується на взутті і тканині, "Бартер-сервіс" — на жіночому одязі, "Укрторгсервіс" — на оптових продажах, "Джинсовий рай" — на джинсових товарах різних виробників і марок.
— У 1990-ті була криза, але люди мали гроші. Йшли на базар. А отакі дури, як я, наповнювали країну товаром. Ночами не спали, їли чи не їли, а сумки на горбі тягали. Зараз усе є, але за що його купити? Люди біднішають і біднішають. Раніше отримала зарплату і могла порахувати, скільки треба за квартиру заплатити, скільки на їжу і транспорт. Решту можна було відкласти. А зараз нічого не порахуєш. Сьогодні долар 28, а завтра може 30 стати.
Запрошує в контейнер. На полицях у пакетах у два-три ряди лежить жіночий одяг: кофти, блузи, футболки. На підлозі стоять коробки.
— Товар складаю в коробки, щоб люди забули. А через сезон-два дістаю. Вчора продала чотири одиниці. Буває й по нулях. А за місце, світло, податок треба заплатити.
Веде до зачиненого контейнера збоку.
— Отут подруга продавала. Виїхала в Польщу на роботу. Разом починали. Після революції прибиль упала, Валя й поїхала. Гроші на оренду контейнера висилає. Бог його знає, як на тих заробітках складеться. Попросила мене забрати трохи товару. А це трохи — 1300 одиниць. Мушу продавати одяг, бо згниє.
До ятки підходить жінка років 60 із картатою сумкою. Кілька хвилин приглядається до блуз, іде далі.
— Я викладала в училищі для швачок. Була профсоюзним лідером. Добре заробляла на той час. Назбирала грошей і купила тур Дунаєм через шість країн Європи. Щоб поїхати кудись при Союзі, треба було пройти сім кругів аду. Мала бути ідеальна біографія. Перевіряло КГБ, багато документів оформляли, анкети заповнювали, партія рекомендувала. Коли до влади прийшов Горбачов, дали можливість вільно виїжджати. Побачила, як живуть люди. У нас почався крах. Зрозуміла, що на викладацькій роботі багато не зароблю і перейшла на торговлю, — говорить Алла. Сідає на стілець. Тримає в руках блузу. — Зараз біометрика на всі країни Європи. Молодь виїжджає. Нам скоро не матимуть із чого пенсію платити — немає з кого брати податки. Вже була затримка в цьому місяці — і це перша ласточка. А тої пенсії — 1400 гривень.
За кілька контейнерів жінка з каре поливає із півторалітрової пляшки з дірками в кришці асфальт — щоб було прохолодніше. Стоїть запах пилу й вологи.
— Від спеки немає куди дітися. Взимку в 30-градусний мороз — від холоду. Зігріваємося чаєм. Поверх пальт одягаємо тулуби, на голови — пухові хустки. Приміщення не закрите. Вентиляторів і обігрівачів не вмикаємо, — розповідає 48-річна Світлана. Шість років торгує шкарпетками. Оформила патент. Орендувала контейнер.
Вартість оренди залежить від розташування ринку. Стартує від 200 грн і сягає 10 тис. на місяць.
— Свєта, мій сусід учора мед вигнав. Попробуй, — білявка у футболці з червоними маками, яка продає плаття і сарафани, приносить літрову банку меду. Трохи наливає у кришку, дає спробувати. — 80 гривень за літр.
— Смачний. Замов, — просить Світлана. — Тут жінки з ближніх сіл молоко продають, сметану, м'ясо. Прямо в контейнер приносять. Уторгувала чи не вторгувала щось, а додому повні торби несеш. Ми працюємо у провулочку. Іноді за день один-два покупці. Люди жартують: "Заблудилися і до вас забрели".
Великий потік людей — на "Золотій алеї". Там продають речі вищої за середню вартості. Переважно жіночий одяг — блузи, спідниці, білизну. Навпроти входу в ринок — зупинка тролейбусів і маршруток.
— Люди одразу йдуть на цей ряд. А вже звідти — у провулки на інші ринки, — говорить 30-річна Богдана. Понад рік на ринку працює на власницю. Продає жіноче спіднє. Має щоденну ставку — 3% від продажів. — Після дев'ятого класу вступила в місцеву гуманітарну педагогічну академію. Диплом магістра отримала у вінницькому вузі. Працювала у дитсадку. Получала менше 5 тисяч. Із чоловіком орендуємо квартиру. Ці гроші якраз покривали оренду. Зарплата Паші йшла на решту витрат. Подруга Марина розказала про роботу на ринку. Я согласилася. Звільнилася з садка і пішла продавати.
До ятки підходить рудоволоса дівчина років 28 в окулярах від сонця. Тримає "Айфон" у рожевому чохлі з вушками.
— Мне нужен кружевной комплект белья. Желательно темного цвета, — каже. Називає розміри. Продавець показує три. Дівчина йде приміряти. Купує чорний комплект польського виробництва. Витягає із червоного гаманця дві купюри по 500 грн і одну 200.
— Зазвичай беруть за 500–800 гривень. Це — середня ціна, — каже Богдана. Записує у загальний зошит 1200 грн дрібним почерком у кожній клітинці.
— Люди перебірливі й вибагливі. Хочуть вишуканого, але дешевого. Торгуються за кожну гривню, — пояснює Галина Анатоліївна, 67 років. На шиї має намисто з перлин. Жінка на ринку — 20 років. — У 1990‑х базар був єдиним стабільно працюючим підприємством міста. Чоловік був військовий. Я працювала на державній службі. Коли його демобілізували по хворобі, пішла з роботи, доглядати. Грошей не мали. Дочка і син їздили за кордон. З Індії привозили в'язані светри, кофти, теплі гамаші. З Китаю — шапки і куртки. З Еміратів — взуття. Я спочатку біля колій продавала вєщі з сумок, потім з машини. Коли міська адміністрація дала дозвіл на облаштування ринку, перейшли в палатки.
Родина жінки має на ринку кілька точок і власний швейний цех. Виготовляють дитячий одяг, шкільну форму.
— Починали з однієї швейної машинки, працювали вдома. Згодом орендували приміщення для цеху. Виробництво виросло. У Польщі замовляємо викройку на кожну модель. Там дешевше. У нас на ринку купуємо тканину. Шиємо одяг не гірший за турецький, а коштує дешевше.
Сусідка пригощає Галину виноградом.
— Раніше святкували дні народження, на свята організовували невеликі застілля. Люди відкритіші були, працювали на державу. Зараз кожен сам на себе. Товаришуємо, але між людьми з'явилася конкуренція.
"Шкарпетки і дитячий одяг шиють хмельницькі цеховики"
Хмельницький ринок працює як гуртовий, так і роздрібний. Більш як 20 тис. людей щодня приїздить туди за речами.
— На базарі багато "китаю". Раніше їздили за речами самі. Зараз продавці кооперуються і партіями замовляють звідти доставки морем. Штучні шуби, пальта, шкіряні куртки везуть із Туреччини і Харкова. Постільну білизну, спідниці, блузи, кофти, колготи, шкарпетки і дитячий одяг шиють хмельницькі цеховики. Весільні сукні — теж тут, багато везуть із Чернівців. Найбільша оптова і роздрібна торгівля взуттям на "Геологів". Там від України і Китаю до Турції та Італії, — розповідає продавець ринку "Ізіда" Світлана Сай, 46 років. — У вівторок багато оптовиків. Їдуть із сусідніх областей, Білорусі, Молдови. Раніше було багато поляків. Найбільші продажі, коли потрібно купувати сезонні речі. Мертвий сезон — січень і лютий.
3 
1
Коментарі