Мирослав Гавриш, 50 років, ремонтує парасолі. Бере за роботу три-п"ять гривень. У вересні, коли починаються дощі, люди щодня приносять 10–20 парасоль. У суху погоду майже нікого нема.
Мирослав тримає металеву будку на вулиці Медовій у Тернополі. Зсередини майстерня оббита вагонкою і завалена спицями. Під стелею висить матовий світильник, світла від нього мало. Більше — з маленького віконця.
— Відчуваєте, яка сирість? Це парасолі пахнуть дощем. Приносять їх мокрими, вони застоюються. І дах протікає, — зморщившись показує вгору майстер.
У віконце подають жовту дитячу парасолю.
— Учора з онуком під дощ попали, — каже клієнт. — Малий заходив у хату і не склав парасолю. У двері не вмістився. От спиці й повилазили.
Мирослав бере зі стільця перев"язані білою мотузкою спиці.
— Найкраще купувати парасолю зі сталевими, — повчає. — Маю кілька парасоль, яким по 60 років, — тицяє на чорні зонти під стелею. — Ще кілька раритетних удома тримаю. Раніше тканина на парасолях була прогумована, а нині вже на другий день із внутрішньої сторони росою вкривається. Два роки тому ремонтував бамбукову парасолю з Мексики. Ото добротна була!
Дешевші за 50 доларів — фальшивка
Каже, що в Тернополі він, мабуть, єдиний майстер парасоль.
— Скоро, як у Європі, парасолі не ремонтуватимуть, а купуватимуть нові. Брати краще німецькі, італійські та грецькі, — розповідає. — Дешевші за 50 доларів — фальшивка. От у мене велика японська парасоля. Такі не бояться вітру. Купив ще в 90-х в універмазі, за 45 рублів. Віддав тоді півзарплати. У кооперативі ремонтував холодильники. Але заробляв мало — не те що в старі часи.
Каже, що тепер має 400–600 грн на місяць.
— Набридли вже ці парасолі, — зітхає. — Цю буду купив 2000-го за 900 грн. Думав, краще буде. Шкодую, що не поїхав за кордон. Сини ходять у 24-ту школу, — розповідає. — Тарас в 11-му класі, Роман — у 10-му. Нізащо не хочуть учитися на парасольних майстрів. За кілька років на їхньому місці брав би паспорт у кишеню і тікав звідси подалі.
А дружина Ярослава, — продовжує, — стоїть за ксероксом, за 100 метрів звідси. Разом ідемо додому. Познайомився з нею в парку, біля озера. Запросив у кіно, в кафе. Вона приїхала з Мишкович (це приміський район), працювала бухгалтером на взуттєвій фабриці. Як зустрічалися, говорили про капці й холодильники.
Бачите оту хату? — показує через дорогу одноповерховий будинок. — Я в ній народився, там померли мої батьки. 15 років тому нас переселили у трикімнатну квартиру, а в нашій зробили офіси для базарників.
Я вам цікаву парасолю покажу, — стягує з верхньої полиці довгого білосніжного зонта. Розкрита парасоля займає півмайстерні.
— Метр вісімдесят у діаметрі, — каже гордо. — Це італійська, сімейна. Під нею вільно вміщаються чоловік з дружиною і двома дітьми. Таку білу парасолю може носити тільки дуже чиста людина.
1955, 22 жовтня — Мирослав Гавриш народився в Тернополі
1973 — вступив до Тернопільського ПТУ N8, учився на механіка побутової техніки
1974 — у РЕМі ремонтував електробритви
1976 — пішов у армію
1978 — у кооперативі ремонтував холодильники
1982 — одружився з бухгалтеркою Ярославою
1987 — народився син Тарас
1989 — народився син Роман
2000 — відкрив майстерню з ремонту парасоль
6 
1
Коментарі