36-річна Світлана Шевчук із села Лозівка Козятинського району на Вінниччині просить подарувати їй інвалідний візок. Жінці потрібен такий, щоб вона могла лежати і розглядати все довкола. Світлана від народження паралізована, ледве піднімає голову. Її зріст 90 см, важить 30 кг. Руки та ноги має такі, як у немовляти. Обидва передпліччя загнуті за голову.

Світлану Шевчук доглядають мати Надія Іванівна, дідусь Іван Захарович і бабуся Любов Дмитрівна. Живуть на околиці села біля поля. Світлана лежить у своїй кімнаті на дивані. Просить матір прикрити недорозвинені ноги малиновим рушником.

— Я люблю, як до мене приходять гості. Через це вдень ніколи не сплю, щоб нікого не проспати, — каже Світлана, усміхається. Її голос тонкий і дзвінкий.

Рідні купили жінці ноутбук, аби вона могла слухати музику, переглядати фільми та фотографії. Друкувати їй важко, бо не дістає руками до всіх клавіш. Опанувати техніку допомогли сільські хлопці. Світлана повільно розхитується та совається спиною по дивану. Може переміщуватися тільки так. Навчилася самостійно їсти, розчісуватися та вмиватися. Користується мобільним. Любить любовні романи та детективи. Показує, що вміє швидко читати догори дригом.

— Мені спирають книжку на бильце дівана, я повертаю на неї голову. Через те я одну сторінку читаю, як усі, а другу перевертаю, — пояснює Світлана Андріївна.

— Ні одного пролежня за 36 років ніде. Бог дає життя, — говорить її дід Іван Пасічник, 85 років.

Іван Захарович сам учив онуку читати, писати та рахувати.

— Ні один директор школи, ні одна вчителька про нас даже не заїкалися. Як могли, вчили Свєту самі. Вона знає всю табличку множення, добре пише українською і по-руськи, — додає Іван Захарович і показує записник Світлани. Почерк розбірливий, літери рівні та круглі.

Світлані поставили діагноз "вроджене недорозвинення кінцівок, деформація грудної клітки".

— Спочатку говорили, шо це церебральний параліч. Але в роду ні в кого вад не було. Якось у село приїжджав порибалити один терапевт Кондратюк.  Побачив нашу Свєту, оглянув та й каже: "Це при родах нарушили позвоночнік".

Пологи в Надії Пасічник приймали в медпункті сусіднього села Самгородок.

— Дитину носила дев'ять місяців. Під час вагітності угроз не було, та й робота в мене легка. Усе життя проробила бухгалтером на колгоспі в сусідньому селі Збараж, — згадує Надія Іванівна, 57 років. — У понеділок почалися схватки. У медпункті була тільки акушерка Женя Леонтіївна. Вона не підходила до мене, тільки дивилася, як я плачу та прошу помощі.

Женя — рідна тітка поштарки Люськи. Мій чоловік Андрій нагуляв тій Люсьці дитину і покинув, женився на мені. Я спочатку не знала про цю історію, уже потом мені жінки порозказували. На другі сутки я потіряла сознаніє. Що було дальше — мені розказувала одна жіночка, Люба Адамівна. Вона тоді якраз родила четверту дитину. Підгледіла мої роди. Женя з санітаркою мене перев'язали простинею попід груди і видушували дитину з живота. Може, іздівалися над Свєтою, повикручували їй кістки.

У мене зразу пропало молоко. А Свєта кричала день і ніч. Боліло їй тіло. Нас направили у Вінницю, у больніцу Пирогова. Наклали їй на ручки й ножки шинки. Андрій мене покинув через рік. Не склалося в нас життя. Аліменти платив через суд. Свєта на дідуся казала "папа". Андрій умер рано, у 40 років.

Світлана щомісяця отримує 1146 грн пенсії. Два роки її щотижня провідує соціальний працівник Ельвіра Байдалюк, вивозить на прогулянку за село.

— Ложимо Свєту в розігнуту дитячу сидячу каталку. Але в неї звисає тіло, бо вузька. Треба таку, щоб завширшки була 65 сантиметрів, а завдовжки 120. І щоб над головою накриття від сонця. Зверталася в собез, просила. Не помагають. Як я була крепча, то носила її на руках, тепер не здужаю, — продовжує мати.

У районному управлінні соціального захисту населення кажуть, що готові зробити безкоштовний візок. Потрібно, щоб лікар оглянув Світлану і написав висновок, яким саме має бути виріб.

×