Степан Процюк, 42 роки, починав як поет. У 1990-х в Івано-Франківську був ідеологом поетичного гурту "Нова дегенерація". Але перейшов на прозу. Написав дві книги повістей і чотири романи, один з яких висували на Шевченківську премію. Зараз викладає в Прикарпатському університеті. До Києва приїхав у видавничих справах, зустріч призначив у арт-кафе. Прийшов у чорному светрі під горло. На обличчі — рясні краплини поту й похмільна втома. Очікуючи офіціанта, розповідає, що стомився писати й хоче зробити кількарічну перерву.
Критики називають твою прозу психіатричною.
— Мені цікава людська психіка на межі випробувань, збочень. У такі моменти людина є справжньою. Можливо, це пов"язано з моїм дитинством, юністю. З генетикою роду, з таким, про що не можна говорити. Батько був політв"язнем. Сидів від кінця 1950-х до середини 60-х. Мама чекала його п"ять з половиною років. Через 9 місяців після його звільнення народився я. Ще маю сестру, молодшу на 10 років.
У твоїх творах вбачають аморальність.
— Донжуанізм мені огидний. Просто це пошуки ідеальної жінки. Після школи я жив в інститутському гуртожитку. Там було багато всякої всячини. Жінки. Алкоголь. Щось позначилося й на мені. Прочитав сьогодні в журналі "Київська Русь" щоденник письменника Дністрового. Він пише: "Процюк отримав премію "Благовіст". Пили. На другий день не прийшов на зустріч — цілу ніч пив з Охрімовичем". Але треба цього позбавлятися. Цього року трохи не відтяли ногу — була підозра на тромбофлебіт. Я лежав у палаті, де всі довкола були ампутантами. І вони мене таким уже сприймали. "Та воно тіки спочатку маркітно. Потім ся попустить", — розраджували.
Родину маєш?
— У мене двоє дітей — сини. Молодший схожий на мене, а старший — на дружину. Але обидва — мої, я в цьому переконаний, — сміється.
Наливає чай. Ставить назад кришечку заварника, що впала на стіл.
— Я ходжу в атлетичний зал і беру хлопців туди, — продовжує.
— Привчаю і до футболу. Ще бігаю. Щоб не бути нервовим, як у молодості, намагаюся медитувати. Брався за англійську мову, але не вийшло.
Дружина в тебе не письменниця часом?
— Дружина Люба була моєю студенткою. Потім прийшла до нас на кафедру на півставки. І мені щось ніби почало нашіптувати: ця жінка стане твоєю дружиною. Стане, стане... Ну от. Працює тепер у нашому університеті.
Процюк доливає чаю. На безіменному пальці виблискує перстень з чорним каменем.
Цього року трохи не відтяли ногу
— Онікс, — перехоплює мій погляд. Стукає пухким пальцем по персню: — "Моя мила родом з Коломиї!" — сміється. — Є така пісенька. Весілля наше було там. Я на нього трохи не запізнився, бо засидівся з весільним дружбою за плящиною. Ледве встигли на поїзд. А дружина — напевно, від хвилювання — випила 200 грамів горілки і була абсолютно твереза. Потім усю ніч співала сороміцькі коломийки.
Не маєш відчуття нереалізованості?
— Є трохи. Особливо матеріальної. Я хотів би жити в Києві. Але зараз не можу купити квартиру. Та дружина мене не пиляє. Те, що мені тоді шептало на вухо, воно мене не обдурило. Маю трикімнатну квартиру в Івано-Франківську. Я її, до речі, купив у Юрія Андруховича.
А віршів більше не пишеш?
— Ні, років з десять як перестав. Відчув, що вже не юний душею. Я й зараз можу написати, але це буде ремісництво. Наша "Нова дегенерація" давно розпалася. Усі пішли своїми шляхами. Колись її лаяло спілчанське начальство, хвалила Ліна Костенко...
Лунає дзвінок. Процюк передзвонює.
— Хлопчики чемні? — перепитує.
Дає дружині якісь вказівки.
Ти постійно дзвониш дружині. Про що можна говорити?
— Це напливи почуття самотності. Ми з нею на 7 копійках. Сім копійок за хвилину, — пояснює. — Ми говоримо про все на світі. Що, мовляв, ось беруть інтерв"ю. Який чай я п"ю. Хто поруч сидить. Мене з Любою пов"язує симбіоз.
Процюкові дзвонять з радіо. Виправдовується, що запізнюється. Каже, що зателефонує за 20 хв. Поруч музиканти з гурту "Борщ" готуються до зйомок свого кліпу.
Виглядаєш респектабельно. А в якісь пригоди потрапляєш?
— Кілька років тому врятував життя закарпатському поетові Петру Мідянці. Ми йшли в гості до Андруховича, були трохи напідпитку. До Мідянки раптом підскочив чоловік і хотів його вдарити ножем. Я бачив, що в нього запалені очі. Мені вдалося цього чоловіка відговорити. Потім, посидівши в гостях, я повертався сам. І до мене присікалася міліція. З ними я домовиться не зміг. Хотіли забрати у витверезник, уже садили у "воронок". І раптом — а це було в міському парку — хтось заволав страшно. І вони всі кинулися туди. А я пішов собі далі.
У тебе жахливий акцент, коли говориш російською.
— Років у 15 приїхав з батьком до Києва. І пережив мовний шок. Бо всі говорили не так, як ми з батьком. З іншого боку, мучився, чому батько так уперто говорить українською. Я був розгублений. Ми зайшли до центрального гастроному. Батько відійшов. При ньому я не зміг би цього сказати. Я замовив цукерок "Кіт у чоботях". А продавщиця, жінка з якого-небудь Кагарлицького чи Таращанського району, перепитала: "Чьо-чьо?". І я відразу ж роздвоївся: "Кот в сапоках", "Кот в сапоках", — кілька разів завчено повторює Процюк, наголошуючи на "о". — Мені дали цукерок, але почувався паскудно. Відтоді рідко послуговуюся російською. Хоча хотів би говорити без акценту.
На іноземні мови тебе не перекладають?
— Може, я занадто оптиміст, але мені здається, це справа близького часу.
1964, 13 серпня — народився у селі Кути Бродівського району на Львівщині; рік Дракона, Лев
1981 — отримав атестат зрілості
1985 — закінчив Івано-Франківський педінститут
1985–1988 — учителював на Черкащині
1991 — створив поетичний гурт "Нова дегенерація"
1995 — одружився з Любою
1996 — книжка віршів "Апологетика на світанку"
1998 — народився син Антон
1999 — з"явився на світ син Захар
2005 — романи "Інфекція", "Тотем"
2006 — роман "Руйнування ляльки"
5 
1
Коментарі
2