"Солдат розвернув танк і переїхав генералу ноги"

 

У травні Служба безпеки України перехопила ­десятки телефонних розмов ро­сійських окупантів між собою, а також із їхніми батьками та дружинами.

За три ­місяці війни риторика загарбників змінилася. Вони втікають із поля бою, мстяться керівництву, ненавидять біженців і бояться Української армії.

Окупант із 233-ї частини телефонує побратиму, який воює на Харківщині. Нарікає, що його кидають на нуль, а недосвідчених призовників вивозять у чорних мішках.

— Ну що, кінець близько?

— Поняття не маю, коли кінець. Зараз наступ іде. Замісили нормально нас.

— Та я зрозумів по тому, скільки привозять 200-х. Вчора ховали одного з 49-ї бригади.

— Щоб ти розумів, усі сцять рухатися вперед: спецназ, вдв, піхота. А нас на нуль кидають, ордени обіцяють.

— Ага, дадуть нах*й грамоту, ще помилок нароблять у прізвищі і званні.

— Ніх*я взяти не можемо. Відводитимуть нас.

Загарбник-росіянин із-під міста Ізюм на Харківщині телефонує до брата в Росію.

— Кукушка їде, додому хочу. Чекаю кінця травня. Якщо затягнеться на червень, я ногу собі підверну й додому поїду.

— Вони дограються. Вже одному генералу ноги відрізали. Чув?

— Ні, а що там?

— Один генерал, як у вас під Ізюмом, загнав пацанів на мінне поле. Свою танкову бригаду в атаку відправив. Половина згоріла. Один солдат не витримав, розвернув танк і переїхав генералу ноги. Той у лікарні помер.

Дружина Юлія телефонує до чоловіка Владислава, який воює проти України. Просить повертатися додому будь-якою ціною.

— Влад, у нас пишуть лист у прокуратуру. Можна мені підписатися?

— Що за лист?

— Колективний, що вам відпустки не дають, що вас не викликали, а з навчання кинули у війну.

— Не треба нічого писати.

— Добре. У нас сьогодні збори будуть з оцим гандоном, — згадує прізвище, — Григоришиним.

— Та він не гандон, а нормальний мужик. Він тут із нами був.

— А чого поїхав?

— Вигнали його, Юль. Він приїхав у тили, а там штабан дивізії Щедрин почав: "Ви погано воюєте". Григоришин йому: "Ну вам у штабах видніше". Майже до бійки дійшло. Та що там. Реально побилися і турнули його за це звідси.

Батьки розповідають загарбнику, який воює під містом Маріуполь на Донеччині, що "вантаж 200" у Росію завозять уночі.

— 10 КамАЗів привезли 200‑х із Маріуполя, — розповідає мати.

— Дох*я.

— Їх малими пачками поставляють. Щоб народ не ох*євав. І вночі.

— У мене з офіцерів нікого не залишилося. З 84 людей тільки 30. Танки всі розірвані, як розочки. Шкодую, що сюди приїхав.

— Зате в нас парад. Для чого цей парад треба? Позорище. Нафіг його проводити? У людей настрій поганий. З роботою туго стало через ці санкції.

Вороги пиячать і займаються рекетом на Херсонщині. Загарбник хвалиться дружині, як російська армія вимагає з українців гроші на блокпосту.

— Наші начудили. Почали гроші з українців трясти. Тисячу рублів беруть за проїзд.

— От довбо*оби. Та ви ж обличчя нашої республіки. А як до вас місцеві ставляться?

— Озлоблені, ненавидять нас. Йшла одна мати з двома дітьми. Наші її на очах у дітей завалили.

— Ну правильно, вона вважається ворогом.

— Наші понажиралися. Дах у всіх їде потихеньку. На одному блокпосту перестріляли один одного, на другому — порізали. Не бійся, до 9 травня повернуся, — регоче, — але 2023 року.

— Альона каже, сьогодні до неї приходила в магазин баба з Донецька. Розказувала, що їм обіцяли то одне житло, то друге, але нічого не дали.

— Біженка?

— Ага.

— Хай п*здують назад, щоб їх там "Точками-У" закидали, — не прощається і кидає слухавку.

Друг із російського міста Рязань телефонує до рашиста, якого командування не відпускає у відпустку.

— Ти де зараз?

— В Україні.

— Хулі ти там робиш, дебіл?

— Та ми на передку, чувак.­На днях пішов із пацаном по воду, а по нас почав танк ху*рити. Біжимо назад — почався мінометний обстріл. Мені осколок влучив у плече. Але все нормально. Не сци. Нас серед ночі піднімають, наказують готуватися до наступу. Ми х*й забили. Накази не виконуємо. Назад спати лягли. Наші пісок сиплять у паливну систему танка, щоб не йти в атаку.

Окупант, який перебуває на Херсонщині, жаліється знайомому, що кадирівці украли в них пістолет.

— ПМ (пістолет Макарова. — ГПУ) про*бав?

— Сп*здили. Чеченці приїхали й попросили: "Помолитися впусти, братан. Ми свої, з воєнної розвідки". Доки молилися, ПМ підрізали. Пригнули в тачку і з'*балися. За втрату зброї його відправили копати окопи. А потім дали машину і два дні, щоб знайти ПМ. А як ні — завалять і спишуть, що попав під час розвідки на "укропів".

Щоб приховати свої втрати на війні в Україні, Росія записує вбитих військових до списку зниклих безвісти. Про це в розмові матері розповідає загарбник, який воює на Донеччині.

— Знайшли його.

— Кого?

— Інкиного брата.

— І де він був? Живий?

— Ні. Краще тобі не знати.

— Розказуй. Мертвого знайшли?

— Сестра поїхала за ним у Донецьк, а там — звалище з тіл. Вони лежать один на одному. Заплатила гроші. Перекладали трупи один за одним, поки вона свого знайшла. Там звалище висотою в людський ріст. Тисячі трупів. І ніхто не забирає. Їм простіше сказати, що пропав безвісти.

Окупанти дезінформовані. Думають, що взяли українців у кільце. Від знайомих із Росії дізнаються про вибухи в Бєлгороді й інших російських містах.

— Нафіга ти той контракт підписував?

— Я що знав, що так буде. Я їхав, думав, "укропи" — село грьобане, нічого не вміють.

— Та вони вже вісім років воюють, х*ярять з усього. Їм там стільки зброї поставляють. Вони вже неділю чи дві по Бєлгороду х*ярять.

— Як вони умудрилися? Вони ж в кільці.

— У якому кільці? Хто вам сказав таке? А зброю, по-твоєму, вони як отримують?

Батько з Росії радить сину, який приїхав обстрілювати з "Градів" Харківську область, як помститися командиру, який дає неправильні накази.

— Стоїмо під обстрілом, а командир полку наказує: "Не відступати!" А сам десь сидить на диванчику, випиває, — сердиться окупант.

— Ти собою не ризикуй. Відмовляйся виконувати такі накази. Як тільки вискочиш, можеш зняти погони і в шапку, бл*ядь, нас*ати й на голову своєму комбату чи комбригу одягти. Хай ходить і втирається. Пішли вони на х*й з такою войнушкою. Красиві й сильні командири тільки по телевізору.

Загарбник, який зараз воює проти України, зізнається товаришу про реальні втрати.

— Пацанів дох*я по*башило наших. Офіційно то одне, але я тобі скажу — 26 900 мертвих.

Наголошує, що гинуть не тільки рядові бійці, а й високопоставлене керівництво.

— Командиру бригади прилетіло. Кишки йому зібрали назад у живіт, на вертушці відправили. Відвезли в Росію, а там серце не витримало.

27 разів заматюкався під час розмови з матір'ю російський загарбник, який перебуває в Харків­ській області. Каже, що йому затримують виплати. Нарікає, що спить на землі, а побратими крадуть один в одного телефони, їжу та гроші.

Найбільше бояться Чорнобаївки

У російських окупантів паніка від згадки про село Чорнобаївку на Херсонщині. Тут їхню армію розбили 19 разів.

— Сьогодні вранці російські солдати відмовилися їхати туди (в Чорнобаївку. — ГПУ). Поїхали в інший бік і кажуть: "Ви що, довбой*би? Не суньтеся!" Через це почалася паніка, — розповідає командиру батальйону збройних сил Росії командир роти, який прибув із ДНР.

Той повчає, як треба переконувати солдатів іти в бій:

— Кажи їм, що не в наступ ідуть, а мусять оборонятися.

— Я так і сказав. А вони бояться. Після того як росіяни звідси втекли, лише 5 із 20 людей нового поповнення із ДНР погодилися йти в атаку.

Щоб не їхати під Чорнобаївку, окупанти готові молотком забивати собі уламки в руки й ноги.

— Думаю й*бнути об якийсь кут руку і сказати, що уламком перебило, — каже дівчині рашист, що перебуває на Херсонщині. — І додому поїхати, нах*й, із трьома лямами. Або зах*ячить у ногу уламок, молотком забити.

Та відповідає, що було б краще вистрілити в ногу. Однак окупант не погоджується.

— Так не прокатить. Скажуть, що самостріл.

"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×