— Коли ми приїхали сюди, в нас були три виделки і стільки ж ложок, — каже 57-річна Юлія БАЄВА з села Великі Будища Диканського району на Полтавщині. Переїхала сюди з міста Ясинувата Донецької області з прийомними дітьми — 16-річною Валерією, 18-річною Анною та Віктором, 19 років.
Юлія Баєва зустрічає на зупинці за 50 м від її дому. Двір огороджений сірим парканом. Біля колодязя цвітуть хризантеми.
— Навесні 2014 року війна підійшла впритул, — Юлія Володимирівна запрошує в будинок. На стелажах у тамбурі розставлена консервація. — Чули постріли, а ввечері бачили ще й спалахи. Діти по звуку визначали, яка зброя стріляє. Від постійного стресу схудла майже на 10 кілограмів. Взяла квитки на потяг до Києва. У день від'їзду була сильна гроза. Не відрізнити, де грім, а де постріли й вибухи. Мали лише дві дорожні сумки. Планували швидко повернутися, бо влада обіцяла, що АТО завершиться за два тижні. Та виявилося, що назад їхати вже нема куди. Чоловік вирішив залишитися вдома. Вступив до лав "ополченців". Довго не казала йому, що оселилися в Україні. Бо погрожував повбивати.
Дім допомогли придбати небайдужі люди. Гроші на нього зібрали за два тижні.
— Обрали такий, щоб поряд була зупинка й школа. У дворі — два будинки. В другому живе моя мама.
У кухні на столі ходить кіт Філя. З кімнат вибігає троє собак. Тулять морди, щоб їх погладила.
— Пс, — говорить їм господиня. Тварини заспокоюються.
Юлія Володимирівна пропонує чай. Починає замішувати тісто — готуватиме пончики.
Баєва раніше працювала на залізниці. 17 років служила в прикордонній службі. Двічі була заміжня. Від першого чоловіка мала двох дітей. Син Антон потонув у річці 16-річним. Донька Ганна, 37 років, живе у Києві з чоловіком і двома дітьми.
— Взяти прийомних захотіла, коли народжувала сина, — каже Юлія Баєва. — Зі мною в пологовому лежала колишня співробітниця. Померла, народжуючи доньку. Думала вдочерити дівчинку. Але знайшлися родичі, які забрали її. З того часу думка про всиновлення мене не покидала. Коли Антон загинув, вирішила втілити її в життя.
На той час Юлія Володимирівна була розлучена. Жила в цивільному шлюбі із на сім років молодшим Віталієм.
— Ми продали квартиру в Донецьку й купили будинок в Ясинуватій. 2008 року звернулися в службу всиновлення дітей. Майже рік збирали документи. Щоб стати усиновлювачами, з Віталієм довелося розписатися.
Поїхали в Горлівський дитбудинок. Нам почали показувати фотографії й відеоролики з дітьми. Але хіба так можна обрати? Коли побачила Лєру й Аню, одразу зрозуміла, що маю їх забрати. Першій було 5 років, другій — 7. Обидві повисли в мене на шиї й закричали: "А в нас є братик Вітя!" Не планувала брати трьох дітей, але розлучати їх не хотіла. Пішла знайомитися. Хлопчик сидів на ліжку і дивився поглядом звіра. Виявилося, раніше до них ходила місцева жінка, а потім зникла. Після цього Вітя вже нікому не вірив. До того, як я їх забрала, діти рік провели в дитбудинку. Їхні батьки спилися. На кілька днів лишали самих у замкненому домі без води та їжі.
— Шість років Вітя в мене крав харчі, — продовжує Юлія Володимирівна. — Їжу ховав під подушкою, матрацом, ліжком, килимком, у шафах, портфелі й іграшках. Знаходила черстві пиріжки, хоч щодня пекла свіжі. Ховав шматки хліба, обгортки від сосисок, яєчну шкарлупу, риб'ячі хребти. Коли йшла у магазин, обов'язково брала Вітю з собою. Просила його й на кухні мені допомагати. Хотіла, щоб бачив — продукти в нас є, запасів йому робити не потрібно.
Зараз Анна вивчає українську філологію в педагогічному університеті. Віктор навчається в училищі на зварника. Валерія ходить до 10-го класу.
— Нас гарно прийняли, діти мають тут багато друзів, — говорить Юлія Володимирівна. — Завжди в усьому мені допомагають. Стараємося все робити разом. На Віті — вся чоловіча робота.
2 
1
Коментарі