"Сіль пачками не купляю, зразу мішок беру": до села Красне 20 років не ходить автобус

До села Красне Козятинського району Вінницької області 20 років не ходить автобус. Там живуть 108 людей. Магазин і клуб закрили сім років тому. Скуповуватися на базар добираються пішки або їдуть кіньми за 6 км у сусіднє село Самгородок. Там же сільрада.

Разом із 67-річним Павлом Школьним їдемо на базар. Вдягнений у розтягнений светр, піджак та шубу зі штучного хутра. Він має коня. Як сідає на воза, застібається на всі ґудзики. Накривається старою ковдрою.

— До нас раньше автолавка приїжджала два рази в тиждень, можна було купити і крупу, і водочку, і порошків, — розказує дорогою. — Але відколи дорогу замело, ніхто не їде. Повертаємся, так сказать, до екологічного життя. Все пішочком.

Поправляє покривало на санях із металевими полозами.

— Коники — наш фірмєнний транспорт. У декого в селі є машини, але вони через мороз не заводяться, — закутуємо руки у ватну ковдру.

До ринку добираємося за 40 хв. Чоловік відводить коня до паркану, міцно прив'язує та накриває зеленою попоною. Йде на ринок. Має список продуктів, що охайним почерком вивела дружина.

— Тут базар щоп'ятниці, — каже. — Торгують тільки свої.

Де-не-де стоять розкладні ятки: чоловіки продають відра, далі — м'ясо, просто на снігу — мішки з крупами, валянки та одяг. Людей небагато.

— Сьогодні базар поганий, холодно, люди не повиходили, — пояснює Школьний. — Машина з яйцями не приїхала, а баба замовила два десятка. Ще треба солі. Пачками не купляю, зразу мішок беру. Через неділю кінчиться, баба знов пожене на базар.

За 10 кг солі віддає 25 грн. Несе до саней.

— Без хліба ж можна обійтись, а без солі нікак.

Згадує, як кілька тижнів тому випав сніг і село було заблоковане чотири дні.

— Геть пішки ніхто нікуди не міг дійти. Кучугури — 2 метри у висоту. Але селяни запасливі. У кожній хаті є мука, крупи.

— Тепер треба 100 грам випити, інакше додому не доберусь, замерзну, — прямує до магазину.

Наливає півсклянки горілки, випиває залпом.

Повертаємось у Красне з Наталією Адамівською, 53 роки. Вона на ринок приїхала машиною "Газель". У центрі села напіврозвалене приміщення з надписом "Магазин". Ліворуч — занедбаний панський будинок, тут був клуб.

— У нас нічо не працює, розважаєм себе самі, — каже Наталія Францівна. — Вечорами телевізор дивимось, до сусідів ходим. Усі мають газ. Колись у нашій двоповерхівці водогін був з каналізацією. Потім труби поржавіли, міняти все треба. А в нас одні пенсіонери, у них грошей нема, щоб у складчину зробити. В селі є лише фельдшер, двічі на тиждень являється. Як комусь бігом треба, то везем у сусіднє село.

Єдине громадське місце у селі — фельдшерсько-акушерський пункт. У цьому ж приміщенні — виборча дільниця. 34-річна Людмила Спільна працювала у комісії на парламентських виборах у жовтні 2012-го.

— Один кандидат привіз нам три машини щебеню, ями на дорогах засипав. Другого попросили дати грошей дівчинці на лікування, а він відповів: "Спочатку проголосуйте, а потім буду все робити". Ми їм неінтересні, бо село мале, сто душ ролі не зіграють на результат, — розповідає Людмила Русланівна. — У селі мало хто машини має. В основному пішки ходимо. Оце на днях із тіткою у Чернятин по снігу 5 кілометрів сунули, їздили в Калинівку подарки на Новий рік купляти. Спальню брали в Самгородку, то хазяїн магазина дав свою машину за 20 гривень. А вчора тре було сина зустріти з Вінниці, бо посковзнувся, як із навчання йшов, руку поламав. То позичали воза в сусіда, а коней у другого, їхали в Чернятин.

У селі одна вулиця. Наприкінці на горбочку хата Галини та Павла Школьних. З ними живе дочка з родиною — чоловік і троє дітей.

Стіни кімнати завішані килимами. У кутку біля вікна ввімкнутий газовий конвектор.

— Включили, щоб сирість із кутка висушити, а так палимо у грубці. Газ дорогий, то ми його тільки для плити спользуєм, — 66-річна Галина Омелянівна сідає до столу. — Звикли вже без автобуса. Хліб самі печем. На Новий рік порося заколемо. Молоко не приїжджали купувати, то ми зібрали сиру, сметани, масла збили. Майже нічого не купляємо. На свята візьмемо тільки майонезу, цукерок, желатину в Самгородку. Дєдушка ще рибки наловить. Погано, що немає клубу. Молодьож би хоч у більярд пограла. У нас дівчат в селі немає, а онуків своїх не хочу на сусідські села пускати. Щоб не вчилися пити й курити. То сидять біля комп'ютера.

Заходить Павло Школьний. В оберемку тримає хліб і банку розчинної кави. У кухні чути запах алкоголю.

— А ти, дєдушка, нікак вклєїв, — складає руки на грудях Галина Омелянівна. — Шо шукаєш? Прикорм? По рибу зібрався?

— Да, піду, спробую упіймати. Бач, як хлопці гарно рибку їдять. Сіль тамо, у прєдбанніку, — головою киває на коридор.

За 10 хв. застаю Павла Івановича у сусіда, Анатолія Гвоздінського. У вітальні на столі стоять великі вазони. Доріжки засунуті під стіл. Пахне бражкою. Біля плити 15-літровий бутель з мутною рідиною. По хаті бігає великий собака.

— Це охотнічій пес, порода драхгар, Айною звуть, — 27-річна Людмила Проданець витирає руки об ганчірку.

З чоловіком Миколою три роки живуть у його брата Анатолія. Їхня кімната прибрана, є новий холодильник та плазмовий телевізор.

— Хочу ще Толікову кімнату до пуття довести, — показує на щойно побілену плиту.

— Нашо мені той ремонт? Кого сюди приглашати буду? Он дядя Паша хіба прийде, — махає рукою Анатолій Йосипович. Підморгує Школьному. — Ну, шо, сідаємо? У Самгородку продав 10 кіло горіхів по 50 гривень, то на ковбасу і пляшку хвате.

За полем вулиця повертає праворуч, тут сім хат. Родина Павленків тримає 15 телят і чотири корови. Подвір'я вдвічі більше, ніж у інших, з кількома сараями. Мають автомобіль. Двоє дітей живуть у Києві.

— Літом було 13 корів. Треба було глиняну хату кірпічом обкладати. То по 100 літрів молока в день здавали, — 55-річний Олександр Павленко миє велику оцинковану виварку від молока. Поруч стоять із десяток чистих пластмасових відер, складених одне в одне. — Але всередині хати ремонт так і не доробили, ще й в борги влізли. А цього року хочу міні-трактора взяти. Бо на оранку і культивацію щороку 10 тисяч дай, солому і сіна привезти з поля тоже треба тисяч 5. Жому беремо 10 тонн — це 15 тисяч плюс привозка. Ще орендуємо 3 гектари, за кожен щороку платимо 780 гривень.

— Влітку лягаємо опівночі, а в п'ятій ранку вже на ногах, — додає дружина Надія Іванівна. — Один круг худоби закінчили, другий треба починати. Захворіти не можна, бо одному дуже важко справлятися. Якось чоловік зламав ногу, то так в гіпсові й обходив хазяйство. Як роботи в радгоспі не стало, ми торгівлею зайнялись. Але село маленьке, хто буде ті продукти купувати? Завели хазяйство.

Найстаріша жителька Красного — 90-річна Степанида Кухар. Вона ніколи нікуди не виїжджала. Її доглядає 56-річний син.

×