Три місяці метрополітен у Харкові використовували як укриття. Роботу відновили 24 травня. Поїзди почали ходити всіма трьома гілками. Перші два тижні проїзд безкоштовний.
Перш ніж сісти в метро на станції Індустріальна, треба пройти понад 100 м тунелю. Ліворуч стіна обкладена плиткою пісочного кольору, з правого боку — кіоски, закриті брудно-білими ролетами. З десятків магазинів працюють два — продають мобільні аксесуари та цигарки. Ще відкритий приймальний пункт комунальних платежів місцевого банку. Десь на середині проходу на стіні — листи з побажаннями до воїнів-захисників впереміш із дитячими малюнками. Найпоширеніший сюжет — прапор України у вигляді серця. Всі вони — від школярів Рівненщини.
— Тут проходьте, — командує чоловік у чорному одязі з автоматом на плечі. Усі турнікети закриті, вільний прохід лише один — найближчий до чергової по залу.
— Майже рік тут працюю, — розповідає жінка у фірмовій блакитній куртці зі словом "метро" на спині. На голові — червона пілотка. Поїзд із вагонами, які вона перевірила, саме поїхав у тунель. — Три місяці була різноробочою — здебільшого прибирали вестибюлі. Мили підлогу, стіни, колони. І так щодня. До війни працювали день-ніч, зараз заступаємо на добу.
Жалко людей — понад два місяці спали на граніті, а це шкідливо, — продовжує працівниця метро. — Навіть якщо щось підстилати, фонить на відстані пів метра. Якщо добу попрацювати, то вже відчуваєш. Але загалом, ніби й не було війни. Тут же не чути, що відбувається на вулиці.
У вагоні навпроти мене сидять жінка з донькою — схожі, обидві в окулярах. Дівчина-підліток охопила колінами новий пластиковий скейт. Руками крутить колеса, й ті починають різнобарвно блимати. Потім віддирає зі скейту наліпку й передає матері. Та намагається прочитати текст, але він дрібний. Бере на допомогу смартфон.
На одному з перегонів поїзд зненацька гальмує та зупиняється. З кабіни водія виходить машиніст, просить відійти від середніх дверей, повертає ручку стоп-крана, із зусиллям розсуває двері. У вагоні з'являються четверо робітників у помаранчевих жилетах.
Враження, як у кіно — бачу таке вперше. Здається, що все це небезпечно: і через рейку з високою напругою, і через рух поїздів. Одного робітника запитую, де він був перед тим, як зайти у вагон.
— У тунелі, — відповідає. Хочу уточнити, де саме, але вже треба виходити.
На станції Історичний музей увагу привертають кількаметрові малюнки-аплікації на колонах. Герої всіх композицій — діти: дівчинка-медсестра в білому халаті та з іграшковою валізкою, хлопчик-військовий, з автомата якого вилітають квіти. Пасажири фотографують і знімають відео.
Виходжу на поверхню. Поряд розташовані Покровський монастир й Успенський собор. Напроти — через площу Конституції — старовинна будівля лялькового театру. До скляних дверей станції підходить міцний чоловік у легкій футболці.
— Це друга моя поїздка за день. Повертаюся додому, — каже. — Працюю вантажником на Центральному ринку.
Звідси до ринку — недалеко. Кілька людей, із якими заводжу розмову, також ідуть звідти. Чоловік середніх років, з яким розмовляю далі, тримає в руках пакет з новими кросівками.
— Шукаю роботу. До війни працював у торгівлі. А тепер готовий на будь-які варіанти. Навіть різноробом. На держпідприємствах вакансії є, але зарплати невеликі.
Спускаюся Бурсацьким узвозом до мосту через Лопань — одну з трьох річок міста. Назустріч іде жінка у блакитному пальті, застебнутому до горла. Вона працює медсестрою в поліклініці. Сьогодні на метро проїхала одну зупинку.
— На роботу їздила весь час, тільки на початку була перерва. Коли метро не працювало, добиралася автомобілем. Думаю, війна до кінця року, не менше. Настрій останніми тижнями покращився, але не так як раніше: все одно ходиш у напрузі. Змін у житті жодних, хіба що родичі живуть два місяці у квартирі — вісім осіб.
Складно психологічно?
— Важко, не важко — неважливо. Зараз треба намагатися більше допомагати. Мама з Харківської області. Світла й газу немає, літає над головою — куди повертатися? Працює поки що в місті. Є дах над головою — і на тому спасибі. Радіємо кожній дрібниці.
Перед великим ринком біля річки примостилися торгові ряди — тут продають чай, каву й солодощі. На перший погляд павільйони в нормі. Заглядаю через ворота й бачу самотню постать прибиральниці. "Завтра", — кричить жінка у відповідь на моє запитання про відкриття.
— Приїхав на метро на роботу. Зараз іду на Москалівку до друзів, а додому поїду на метро чи маршруткою, — розповідає чоловік, якого зустрічаю по дорозі. Він працює лікарем шкірно-венерологічного диспансеру. Живе на Салтівці — великому спальному районі Харкова.
— Працював увесь час. Не кидав роботу, хоч було важко. Й думки були різні. Звичайно, зараз стало легше. Коли війна закінчиться, залежить не від нас, а від тих, хто допомагає. Думаю, Росія втомиться до кінця року. І людські резерви вичерпаються, і технічні. Звичайно, в них шансів більше, але в нас воля міцніша.
Колишній афганець 55-річний Ігор прогулюється центром міста. Приїхав сюди на метро. Одягнений у сірі джинси й синю футболку. На голові блакитна бейсболка "Найк".
— Прогнози важко робити — треба бути професіоналом. Але на 100 відсотків упевнений, що Харків вони ніколи не візьмуть. Так само як і Київ. Вони не змогли навіть Суми взяти — а там менше населення, ніж на Салтівці. Навіть 300 тисяч немає. Якщо в перші два тижні не вирішується питання про наступ — все. Вважай, що він провалився.
Сьогодні вперше вирвався з дому за три місяці — транспорт же не працював. Переживав, що будинки на Сумській зруйновані. А це ж унікальні будівлі, яким понад 100 років — скульптури, ліплення. Такого не відновити. А вони цілі! Це порадувало.
Коли повертаюся назад, на платформі помічаю чоловіка, зосередженого на телефоні. Впізнаю колишнього мера й екскерівника підземки 75-річного Михайла Пилипчука. Яку посаду обіймає зараз, не каже.
— Першим ділом о сьомій ранку проїхав усі лінії метро. Побував на шести станціях. Вийшов на Гагаріна — подивився на будинок, який колись зводив, — розповідає Пилипчук. — Люди не реагують на обстріли. Звикли. Хоча, здавалося б, до цього звикнути не можна. Але страх залишається, особливо ввечері. Багато доводиться їздити, спілкуватися. Це сьогодні на метро, а так зазвичай пішки. Щодня — до 15 кілометрів. Ходив дивитися на будинок людини, яка з малими дітьми виїхала з Харкова. У них на восьмому поверсі все нормально.
Виходжу з метро на станції Індустріальна. На вході палять двоє поліцейських. Один — із невеликою бородою — старший і міцніший на вигляд. Іншому — років 20, має брекети на зубах.
— Найприкольніший випадок за ці три місяці, — каже "міцний", — як колеги з патрульної поліції ховалися під час прильоту. Стоїмо з військовими, розмовляємо. Під'їжджає машина — а тут обстріл. Як же спритно хлопці сіганули в окопчик. Хто плашмя, хто як. У когось і тапки злетіли. Ми так сміялися.
А ви залишилися на вулиці?
— Ні. Теж ретирувалися, але без суєти. Ми вже в курсі, коли воно прилетить і що.
Найважче позаду?
— Не думаю. Ми ще не відвоювали території. Якщо було б нормальне забезпечення та гарне постачання зброї й техніки, то за три місяці вже зробили б це. Один місяць хлопці навчалися б, другий — прострелялися, а потім пішли вперед. Але нас постійно гальмують. То німці, то Туреччина. "Ми дамо вам літаки, якщо нам дадуть нові". Ну що за розмови?
— Наша армія набагато сильніша. Насамперед — людьми. А знаєте чому? Ми швидше навчаємося. У нас кількість проведених на війні днів переходить у якість. А в росіян — ні.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
3 
1
Коментарі