— Не хотіла пускати на Майдан. Сварилася. Він мене запитав: "Ви з татом на помаранчеву революцію їздили? То чого мене стримуєш?" — каже 37-річна Ірина Гурик, мати Героя Небесної сотні 19-річного Романа Гурика. Його вбив снайпер 20 лютого на вул. Інститутській у Києві.
Гурики живуть у центрі Івано-Франківська на вул. Мазепи. Мають невелику 2-кімнатну квартиру на останньому четвертому поверсі хрущовки. Жінка зустрічає біля вхідних дверей. Одягнена в темний спортивний костюм. Має під очима чорні кола, змарніла. У неї такі ж, як у сина, темне хвилясте волосся та карі очі.
— Квартира тісна, людей багато. Постійно якийсь рух. Трохи забуваєшся, — веде на кухню. Просить сідати за стіл. Вимикає звук у телевізорі, що висить над столом. Там показують новини. На підвіконні сохне вимитий посуд. На холодильнику магнітами приклеєні родинні світлини. Є фото Романа з другом, зроблене у Львові. Там хлопець має пофарбоване у зелене волосся.
Жінка не працює, виховує дітей. У квартирі живе з на два роки старшим чоловіком-таксистом, двома доньками та своїми батьками.
— Лікарі кажуть, Роман після поранення в голову жив ще півгодини. Поки його винесли з поля бою, доправили до лікарні, зробили трепанацію черепа, втратив багато крові. Медсестра розказувала, дорогою до медиків, кілька разів міцно стиснув її руку — чіплявся за життя.
У дверях з'являється баба Романа 57-річна Наталя Базилько. Виглядає молодше свого віку. Одягнена в коричневі спортивні штани. Ставить кип'ятити воду на чай. До кухні забігають 7-річна Христина та Йордана, 5 років. Галасують, беруть із підвіконня цукерки. Молодша тулиться до матері. Цілує її, біжить гратися в кімнату.
— Йордана — як Роман. Також має на все свою думку, вміє за себе постояти. Добра. І син таким був. Бабуся наша працює в дитячій поліклініці, недалеко від дому. Років у 7 Ромчик гуляв у дворі. Вертаюся з роботи, а він іде назустріч. Стиснув ручки до грудей, плаче-ридає. Злякалася. Підходжу, біднятко відкриває долоньки, а там пташенятко маленьке — мертве. Випало з гнізда. Дитина несла його до баби в поліклініку, аби оживила.
Жінка йде в сусідню кімнату. Повертається з двома дитячими альбомами. Показує, яким був у дитинстві Роман.
— У 18 років його народила. Навчалася в інституті, працювала. Його виховували в основному дід та баба. Всюди з собою возили. Гори, ліс, намети — спартанське виховання давали, — показує світлину, де хлопчик у чоботах та старій шкіряній дорослій куртці, вимазаний. Цілує знімок.
— В нас діти не були чистюлями. Бігали в старому одязі в селі чи лісі, — каже баба.
— Впав, витерся, побіг далі. Нічого не боявся, крім уколів, — мати гладить фотографії з сином. — Самостійним був. Як пішов до першого класу, поводили його два дні. Потім сказав: всьо, буду сам ходити. Вчився на середньо. Ходив на плавання, тайський бокс. Давалися йому мови. З 4 років вчив англійську. За два місяці вивчив польську. Трохи знав німецьку. 10–11 клас закінчив екстерном. Йому було шкода часу сидіти в школі. Вступив у Прикарпатський університет на психологію. Хотів вивчати її в медичному. Але 28 тисяч гривень у рік — це захмарна для нас ціна, — жінка дивиться у вікно, мовчить з півхвилини.
— Просив, аби влаштувала його в психлікарню санітаром. Хотів побачити, як хворі мислять, знати, звідки береться думка, — жінка глибоко видихає. — Підтримувала його завжди. З мене навіть батьки сміялися. Казали, таке враження, що спочатку в нашій родині стоїть Роман, позаду — я, руки в боки, а потім всі інші.
Могли з ним одне одного поглядом зрозуміти. Десь йшла, лишала на нього дітей. Знала — будуть погодовані, помиті, вчасно ляжуть спати.
Роман зі мною завжди радився. Татуїровку для нього разом вибирали. Хотів щось в національному стилі, в чорно-червоних кольорах. Набили йому вишиванку.
Був пофарбований в різні кольори — зелений, жовтий, синій, білий. Стрижений коротко, з довгим волоссям, вибритий. Раз каже: мамо, хочу помалюватися назелено. Добре, думаю, поки зробить, то я морально підготуюся. Будить мене в 3 години ночі: "Глянь, як мені? Я дуже зелений?". Протираю очі, а він як трава. Навіть на студентському квитку зелений. Але йому так прикольно було.
В Ірини дзвонить мобільний. Телефонує дівчина Романа Ольга. Каже, зараз на його могилі, під вечір зайде в гості.
— З Романом 1,5 року зустрічалися. Підходили одне одному. Він запальний, вона — як вода, все згладжує. Тепер з Олею — як подруги. Він купу товаришів мав. З ним неможливо було містом пройтися, з кожним ставав говорити.
За два тижні до смерті Романа розмову мала з деканом. Просив, аби сина на заочне перевести. Бо підбурює всю групу проти викладачів, які йому не подобаються. Каже, студенти його слухають, на пари не ходять. А син, як бачив несправедливість, як хабарі брали — не терпів.
У Романа залишився 90-річний прадід. Його привозили з села на похорони. Після них став себе погано почувати.
— Дідові брати 19-річними погинули. Були в УПА. Роман мав їхній дух. У батьківському селі є бункер викопаний. Син якось глянув на нього і сказав: "Хлопці йшли в бій без нічого, з однією піснею і вірою. І їх клали". Тепер так і Романа поклали. Він у нашій родині — шостий, хто голову положив за Україну.
Хотів поміняти систему опалення
— Роман дуже любив мене. Казав, ніколи не залишить. От ходжу тепер сварюся, чого обманув, — говорить 18-річна Ольга Джанджала, дівчина покійного Романа Гурика. Стоїть на центральній Вічевій площі в Івано-Франківську. Повертається із цвинтаря. На темно-русе кучеряве волосся пов'язала чорну стрічку. Обличчя без макіяжу. — Ми з ним говорили про сенс життя, майбутнє держави. Роман мріяв зробити вічний двигун. Його енергія заміняла б усі комунікації, за які люди платять гроші. Мав розписано, як це все зробити. Хотів поміняти систему опалення, щоб можна було обійтися без російського газу. Мріяв, аби в державу ніхто не ліз. Щоб ми були, як маленька Швейцарія, куди можна все завозити і нічого не вивозити.
Треба портрети Небесної сотні замість президента поставити в кабінеті кожного чиновника. Аби дивилися на ці обличчя і пам'ятали, яким людям завдячують посадою.
1 
1
Коментарі
3