— Син мене журитиме за це інтерв'ю. Не любить хвастатися. Каже: ну, що я такого зробив? — говорить 54-річна Тетяна ГРИБОВА із міста Золотоноша на Черкащині.
Її син 32-річний Роман Грибов служив прикордонником на острові Зміїному в Чорному морі. 24 лютого туди підійшли російські кораблі. Окупанти запропонували прикордонникам скласти зброю. У відповідь Роман Грибов сказав: "Русский военный корабль, иди на*уй!" Нападники обстріляли острів. Частина прикордонників загинула. Решту взяли в полон. За місяць кількох обміняли на російських військовополонених. Звільнили й Романа Грибова.
Тетяна Рудольфівна зустрічає на зупинці. Разом йдемо до її квартири на третьому поверсі п'ятиповерхівки.
— Зараз трохи відходжу на обличчі, бо була синя, не їла нічого. Коли в інтернеті написали, що всі прикордонники на Зміїному загинули, повіситися хотіла. Боялася за сестру Марину. Як вона побачила повідомлення про смерть Романа, в неї почалася істерика. Я взяла себе в руки, сказала їй: "У тебе двоє дітей. Пий ліки, заспокойся". У мене немає інтернету, тільки кнопочний телефон. Попросила Марину: "Сідай і пиши звернення від матері Романа Грибова: хай цю інформацію прибирають. Доки не побачу тіла — не хоронитиму сина". До ранку позабирали чорні стрічки на його портретах. Для мене це була катівня, але не на людях. Сама з собою.
Коли заходимо в квартиру, жінка просить не роззуватися.
— У нас можна й так, — каже і гладить кота, який вибігає назустріч. — Це наш Яшка. Шкодливий кіт. Але з ним мені не так самотньо.
Сідаємо на стільці в кімнаті. Під стіною — стіл із грамотами, світлинами Романа і його портретом, намальованим акварельними фарбами. Лежить військова форма та футболка з написом "Господь дасть силу своєму народові".
— Коли дізналася, що Роман у полоні, вирішила в кімнаті зробити його куток. Поставила портрет, форму повісила. Сиділа там і розмовляла із сином, — розповідає Тетяна Рудольфівна. — Якось думаю, пройдуся, бо вже з ума можна зійти. Йшла, заливаючись слізьми. Ноги самі привели в церкву, хоч раніше туди не бігала. Матушці сказала: "Мій син у полоні. Підкажіть, де свічку поставить". Матушка людяно до мене поставилася. Навіть свічку допомагала тримати, бо випадала з рук. Потім сказала їй, що мій син — той, хто руський корабель послав. А вона: "Та ви що!" За сина молилася Богу. Вранці прокидалася і кричала на всю хату: "Господи, забирай мене, тільки не забирай сина мого!" Коли ми вже з Ромою побачилися, говорив — відчував, що я за нього молилася. Ніби чув, як звучав мій голос.
Про полон матері Роман Грибов майже нічого не розповідав.
— Казав тільки: "Кожен день був як останній. Було таке, що хотілося, щоб мене просто застрелили". Як вернувся з полону, вперше в дорослому житті побачила його сльози. Говорив, що хотів, аби психолог із ним попрацював. У тих катівнях над ним знущалися і фізично, і морально. Голодом морили. За місяць він схуд на 10 кілограмів.
Син себе зовсім героєм не вважає. Не хоче із журналістами говорити, й мені забороняє. Каже: "Що ви з мене героя ліпите?" Доки був у полоні, не знав, що насправді відбувається в Україні, бо їх там дезінформували. Був шокований, коли побачив розбиті міста й дізнався, як багато мирних людей загинуло. Говорить тепер: "Хай тільки вони мені попадуться".
Поки що Роман буде вдома. А потім піде в бій — знову підписав контракт. Лікарі його обстежили. Видно було, що здоров'я підкосилося. Зараз він уже і оклигав, і од'ївся. Кохана Інна добреники йому готує. Любить його та голубить.
У Тетяни Рудольфівни дзвонить телефон.
— Сину, я пізніше передзвоню. Зараз трохи зайнята, — каже у слухавку.
— Малим Роман був зірвиголовою. Щось постійно придумував. Але не боявся, що від мене отримає на горіхи. Не сопливий був. Балувала його, солодощі купувала. Але як шкоду зробить, то й набити могла. І плакати не давала. Коли ми це з ним тепер згадували, він сказав: "І правильно робила". Він чуйний і товариський. Оце сусідка баба Галя виглядає: "Рома, піди по хліб, молоко", — з охотою біжить. У юності він музику крутив. Був діджей Ромео. І в техніці розбирається. Красиво танцював. Голосистим був, у школі часто виступав. До їжі невибагливий. Уміє смачно готувати. У мирний час він спокійний, як удав. Не любить пліткувати і пліткарів ненавидить. Кожному готовий допомогти. Через це неодноразово вляпувався. Але сам нікому не зраджував.
Рома — красивий чоловік. Не тюхтій. Багато дівчат за ним убивалося. Майже рік він разом із Інною. Маленька, худенька, але з характером.
Роман Грибов — машиніст бульдозера за спеціальністю. Був на заробітках за кордоном. 2018 року пішов служити за контрактом.
— Рома давно хотів воювати. Його прадід Грибов Олександр Петрович був військовим, пройшов Другу світову. Я теж люблю зброю. Стріляла з мисливської рушниці та пістолета. Від підвіконня віджимаюся 20 разів, — говорить Тетяна Рудольфівна. — Коли він підписав контракт і перший раз поїхав у зону АТО, подзвонив: "Мамо, ми в'їжджаємо". Поруч зі мною тоді були дві знайомі. Вони заходилися плакати. Кажу: "Сину, будь мужній, тримайся!" А сама чую — гуде все. Як перший раз потрапив на передову, не приховував, що страшно. Я нерозривна з ним: у нього болить — і в мене.
На Зміїному він був майже місяць, потім його на кілька днів додому відпустили. Два останні місяці перед війною з острова не виїжджав. Тоді вже там було неспокійно. Російські кораблі не атакували їх, але дратували, провокували. Син ділився: "Велика напруга в нас. Можливо все". Коли росіяни до острова підпливли, стали його бомбити. Прикордонники ховалися в підземеллі. Рома розказував: "Коли вони гатили, ми оглухли, у всіх контузії були. Ми нічого не чули й не бачили. Думали — нас порве. Вилізли зеленими".
Тетяна Рудольфівна дарує свої вірші, записані від руки: "Лист до сина в полон", "Молитва за Україну", "Передсмертна сповідь Путіна".
— Може, воно колись раритетом стане, — говорить.
Вдягається і проводить до зупинки. Обіймає.
— Хочемо, щоб наші захисники й захисниці перемогли. Тих паскуд, які розбили нашу землю, ненавиджу. Кожному їхньому трупу радуюся. Впевнена, як війна закінчиться, то Росію на шматки розтягнуть. І не буде її. Мрію, щоб син живим вернувся. Готова жити у злиднях, пити воду із калюжі, сухар доїдати, аби тільки діти наші були живі. Закінчиться війна, й тоді ми разом із сином сфотографуємося.
"Сама з усіма проблемами справлялася"
Тетяна Грибова закінчила Черкаський торговий технікум. Була продавщицею. Тепер працює двірничкою.
— Я рано стала самостійною, — розповідає. — Тато випивав, мати не захотіла з ним жити. Виховувала нас із молодшою сестрою сама. А потім у неї виявили онкологію. Померла, коли мені було 19, а сестрі 7. Я мала хорошу роботу — працювала в гастрономі "Україна". Були перспективи. А потім усе покинула, бо сестра ж мала залишилася. Пізніше я народила Рому. Захотіла й народила. Я не з тих жінок, за котрих вирішують чоловіки.
Ображає, що раніше ми в цій країні нікому не були потрібні. Як за воду мали заборгованість, вибивали двері носаками. За газ був борг — відключали. Ніхто не дивився, що одинока матір. Кому я тільки не писала. Роботи знайти не могла, й хоч би хто допоміг. Сама з усіма проблемами справлялася. Бомбила чиновників і всіх, хто ображав людей. Я з сином схожа в цьому. Завжди заступалася за бідних і нещасних.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
1 
1
Коментарі