68-річна Віра Плотникова будувала на Єнісеї Красноярську ГЕС. Із комсомольської путівки, з наметів у тайзі починала. Потім споруджувала вже Зейську ГЕС — в Амурській області. А 1982-го поїхала у відпустку в Україну і не повернулася. Каже, набридли сибірські морози. А ще її чоловіка, Юрія, тоді паралізувало. Мешкає вона за 50 км від Києва, у Макарівському районі.
Двері мені відчинила молода жінка у формі. Баба Віра живе сама, то й пустила на квартиру подружжя міліціонерів-екологів. Приїхали вони з Кіровоградщини, працюють на трасі Київ — Житомир.
— Пенсії 360 гривень не вистачає, — пояснює пані Віра, запрошуючи мене до великої кімнати. У квартирі старенька "стінка", диван, стільці по кутках. Усе купувалося в кредит. На підвіконні багато вазонів.
На срібне весілля чоловіка розбив інсульт
— Навколо будинку сосновий ліс, майже як у Дивногорську, — зауважує жінка і веде далі: — В Росії залишилася моя старша донька, Людмила. А в Україну нас запросили сусіди — Суботіни. Ми приїхали сюди в гості до їхньої мами, Віри Степанівни. Спочатку чоловік, бо був у відпустці. А за ним і я з сином Сергієм, у якого вже почалися канікули. Середній син, Андрій, був саме в армії, у Комсомольську-на-Амурі. А потім теж приїхав. Якраз посівна була. Пішов у колгосп електрозварником. Нам усім тут дуже сподобалося. Тоді я поїхала у Красноярський край, звільнила з роботи чоловіка, сама розрахувалася, забрала документи, склала речі у контейнер і відправила сюди. Приїхала, і того самого дня чоловіка розбив інсульт. Якраз на наше срібне весілля, — жінка зітхнула.
Пані Віра притихла, зажурилася, покашляла, щоб не розплакатись, поправила зелену кофту. Ми вийшли в ліс, пройшлися стежкою у глибокому снігу.
— Сім років доглядала за Юрою, але він не встав, — йде попереду і розказує, весь час озираючись на мене. — Треба було шукати роботу. У колгоспі не хотіла, бо не приучена до такої праці. Поряд з Макаровом, у Калинівці, будували молокозавод. Попросилася туди підлогу мити. Директор глянув у мою трудову, а там 17 років котельного стажу. Здивувався, чому прошуся не за спеціальністю.
— Ви на ГЕС працювали в котельній? — дивуюся, ще раз оглядаючи цю тендітну рухливу жіночку.
— Я приїхала у Красноярськ 18-річною дівчинкою, за покликом партії! — дзвінко вигукує вона. — Поселили нас у намети, наче туристів. Я працювала кочегаром — кидала лопатою в топку вугілля. Принаймні, тепло було, коли надворі 50 градусів морозу!
Побудували руську баню.
Якщо хочете — і вам натопимо
А з чоловіком, Юрою, сталася біда, — вона спохмурніла. — Після семи років паралічу став небезпечним. Нічого не помічав довкола себе і не розумів. Коли ішов через дорогу, міг потрапити під колеса. Таким агресивним став, що інколи я на сходах усю ніч просиджувала. Або будив мене о другій ранку й загадував іти на роботу — не відчував зміни дня і ночі. Віддала його до будинку інвалідів, — зітхнула жінка.
— Чотири роки тому помер, — продовжила розповідь. Ми стали повертатися назад до будинку. — Вісімнадцять років мучився. А я у 55 знову заміж вийшла — за росіянина. Та другий чоловік пережив Юру тільки на рік. Тепер сама. Сини у Києві, провідують мене. Побудували в дворі руську баню. Сусідів кличемо паритися. Якщо хочете і вам натопимо. А ще підробляю на пошті, розношу по квартирах листи.
Запитую, чи не хоче повернутися до Росії.
— Хотіла б — до доньки. Вона живе у двокімнатній квартирі, яку їй залишили ми. Але ні за що, — знизує плечима пані Віра. — Донька відвідує баптистську церкву, бідним допомагає. Я пробувала в таку ж ходити, у Макарові, але не змогла.
Наостанок знову заговорила про місто своєї юності:
— У Дивногорську, там, де був мій намет, тепер центральна площа і пам"ятник загиблим на війні. — Трохи помовчала і додала: — Але зима там 10 місяців на рік...
3 
1
Коментарі