— Друзья предложили принять участие в конкурсе среди молодоженов, чтобы выиграть празднование свадьбы в Греции. Организаторы берут на себя все расходы. Нам это очень интересно. Ведь расписались полтора года назад, а свадьбу так и не сыграли. Потому что муж был в зоне АТО. Теперь хочется еще раз пожениться, чтобы детям было что показать, — каже 30-річна Ольга Сочнєва з Дніпропетровська.
Бере участь у конкурсі "Закордонне весілля. Грецька казка на Пелопоннесі". Його на своєму сайті проводить компанія "Веддінг пойнт", що організовує весілля. Трьом переможцям, чиї фото наберуть найбільше голосів, влаштують свято.
— Змагання триватиме до 15 квітня. Ми поки на третьому місці, — говорить Ольга.
Вона — директор туристичної фірми. 7 жовтня 2014 року вийшла заміж за Валерія Сочнєва з Луганська. Він мав будівельну фірму. Коли почалися військові дії, записався добровольцем до батальйону "Луганськ-1", потім перейшов до 42-ї бригади Збройних сил. Познайомилися, коли чоловік лікувався в дніпропетровському шпиталі.
— Спершу був на Савур-Могилі. Потім нас відправили на допомогу хлопцям до Іловайська на Донеччині, — згадує 24-річний Валерій. — Під час польоту вертоліт упав. У ньому було 20 чоловік. Усі вижили, але отримали поранення. Я мав забиття по всьому тілу, зламаний ніс, черепно-мозкову травму. 27 серпня 2014 року потрапив у шпиталь. Їжу нам носили дівчата з турфірми. Коли побачив Олю, вразила мене. Яскрава, позитивна, сяє, як зірка.
Попросив у неї номер телефона. Відмовила. Запропонував, щоб записала мій. Коли вдруге принесла солоденьке, я таки випросив її номер. Наступного дня запросив на прогулянку в парк. Поки голився перед побаченням, санітарка всі мої речі забрала до пральні. Повертаюся в палату — а вдягти немає що. Ходив по шпиталю позичав одяг. Хлопці дали шорти й футболку. Після того ми ще раз сходили на каву, каталися на катері по Дніпру. Потім мене направили на операцію до Одеси. Мали складати ніс, бо не міг дихати після травми.
Через 10 днів Валерій приїхав у Дніпропетровськ.
— Мав відпустку, тому зателефонував Олі. Повертатися не мав куди. Рідня в Луганську — туди їхати не можна. Винайняв у Дніпрі квартиру.
— Я й раніше з дівчатами бувала в госпіталі, але ніколи не спілкувалася там із хлопцями, — розповідає Ольга. — Валерій підкорив мене наполегливістю й почуттям гумору. Після відпустки він повернувся в частину. Через два тижні дзвінок від нього: "Втрачаємо час. Нам треба побратися". Приїхав на два дні й освідчився. Зателефонував до РАЦСу о 14:00. А через дві години ми вже поїхали в спортивних костюмах розписуватися.
Дівчина в загсі так хвилювалася, що навіть штампи нам у паспорти неправильно поставила. Вказала 4 жовтня замість 7-го. Для рідних і друзів це стало сюрпризом. На церемонії не було нікого. Уранці після першої шлюбної ночі чоловік повернувся в частину, а я полетіла до Туреччини на зустріч із партнерами. Не шкодую, що не було гучного святкування. Позувати в білій сукні перед фотокамерами, коли в країні ллється кров, неправильно.
У листопаді 2014-го чоловік демобілізувався. Із дружиною навідуються до шпиталю, возять бійцям речі та продукти.
— Валерій мав ще дві операції, проходить реабілітацію, — продовжує Ольга. — Живемо в Дніпропетровську в орендованій квартирі. Головне зараз — вилікувати чоловіка, аби зміг влаштуватися на постійну роботу.
1 
1
Коментарі