Параджанов просив дружину не худнути, любив повних

 

Вдова кінорежисера Сергія Параджанова 73-річна Світлана Іванівна живе із сином Суреном, 53 років, у центрі Києва. Вона викладала російську мову на факультеті для іноземців в Київсьому найцональному університеті імені Шевченка.

Світлана Іванівна заходить у кафе на вул. Богдана Хмельницького. Вона у довгому чорному пальті, поверх якого шарф із дрібним візерунком. Сиве волосся закручене у дульку.

— Иногда звхожу в переход возле метро Университет, где торгуют изделиями украинского народного искусства выходцы из Закарпатья , — говорить. Мова плавна, голос низький, робить великі паузи між реченнями. — Не знаю, звідки ці люди знають, що я удова Сергія Йосиповича? Але завжди вітаються, кажуть, що вдячні йому за фільм "Тіні забутих предків". Бо завдяки йому світ дізнався про Україну, Карпати, гуцулів

Скидає рукавички із тонкої матерії у тон пальта. На пальцях два срібні персні з оригінальним орнаментом. Поправляє їх, бо камені збилися набік.

— Я народилася у Києві, — бере чашку чаю, відставляючи мізинець. — Після війни мій батько став працював у Міністерстві закордонних справ. В 1946 році ме, коли я була маленька, він узяв мене із мамою у закордонне призначення. Майже три роки ми жили в Канаді. Коли мені було 14, його знову відправили за кордон, але мене взяти не дозволили. Батьки відвезли мене у Москву, де я 2 роки жила в інтернаті. Повернулися вони, коли я закінчувала 9 клас московської школи, і забрали мне до Києва.

Сергій Йосипович побачив мене на виставі "Дон Кіхот" у Київській опері. В антракті підійшов знайомитися. Запитав, скільки мені років, я відповіла: 16. "Який жах!" - сказав він. "Чому?" - запитала я . "Бо мені 30". Дорогою випитував, що я читаю, які фільми люблю. Ми зустрічалися усе літо. Коли я вступила до університету і стала студенткою філфаку, він прийшов просити у батьків моєї руки. Мама і тато сказали, що я іще дуже молода і просили почекати кілька років. Але Сергій Йосипович не вмів чекати. Поставив перед вибором — або ми одружуємося, або розходимося назавжди. В листопаді ми таємно розписалися.

Голову Світлана Іванівна тримає високо. Має сережки із аметисту.

— Після того, як ми розписалися, я сказала, Сергію, що ми повинні розказати моїм батькам про одруженя, повинитися перед ними. Але Сергій відмовився бути зі мною у цій справі.  Мабудь, злякався гніву мого тата. Я змушена була прийняти удар на себе. Батько, як дізнався,  розгнівався, ходив по квартирі й кричав на мене. Мама стала на мій захист.  А мати Сергія Йосиповича поставилася до нашого шлюбу з гумором. Він надіслав їй листа і вклав моє малесеньке фото, вирізане з учнівського квитка. Через деякий час Сергій отримав телеграму цікавого змісту: "Цього року в сусідній школі закінчили 10-й клас 45 точнісінько таких самих дівчат." Мовляв, нічого оосбливого у мені вона не побачила.

Подружжя жило разом п'ять років. Розлучитися запропонувала Світлана Іванівна.

— Він хотів дітей, сім'ю, але ледь не щодня влаштовував свята, приводив додому друзів. Гості могли сидіти в нас до ранку. Був нетерплячий, не міг дочекатися, доки подорослішаю і чогось навчуся. Давив, місив, як глину, не рахуючись із тим, чим мене обдарувала природа. Через багато років, коли він повернувся із тюрми, він приїжджав до Києва і зупинявся у мене. Я готувала йому борщ, печеню, його улюблене хачапурі. Він дивувався, як це я навчилася. Я казала: треба було мати терпіння і дочекатися моїх кулінарних шедеврів. Хотів мене зняти в кількох фільмах, але я навіть фотографуватися не люблю. Це не моє.

1973-го режисера засудили до п'яти років позбавлення волі за "гомосексуалізм" та "український націоналізм".

— Ми вже були розлучені, але підтримували добрі стосунки. Я поїхала у Москву просити Сергія Герасімова заступитися за нього. Але його було важко захищати. Сергій Йосипович був епатажний, а в суді жартів не розуміли. Сфабрикували справу на основі японської ручки, яку повернеш одним боком — дівчина в купальнику, повернеш іншим — без купальника. І хтось дві карти із порноколоди йому підкинув.

Чоловіка відправили у тюрму в Губник на Вінниччині, потім перевели до Стрижавки та в кінці до Комунарська. Думали, за таку статтю в тюрмах його морально зламають. Але він і там залишався собою. Організував виставку доморощених художників, сушив квіти і робив колажі. Одна із його робіт — видавлений гвіздком портрет Пушкіна на алюмінієвій кришці від кефіру — потрапила згодом у руки Федеріко Фелліні. Він відлив за цим зразком срібну медаль. Нею нагороджують кращі фільми на італійському кінофестивалі в Реміні.

Режисера звільнили на рік раніше завдяки шанувальниці Лілії Брік. Вона вмовила французького поєта-коммуніста Луї Араґона замовити за нього слово перед генсеком ЦК КПРС Леонідом Брежнєвим.

— Після звільнення пропонував знову одружитися і вже повінчатися. Просив: тільки не худни. Любив повнихв. Перед вінчанням треба було прийняти хрещення. Не знав, у якій із православних церков його хрестили, тому вирішив охреститися вдруге. Узяв із собою сина, і вони прийняли хрещення у Грузинському храмі в Алавреди. Я згодом похрестилася у Києві, в Ільїнській церкві на Подолі. Боялася сказати батьку, бо він усе життя був переконаним комуністом та релігії не любив. Але із Сергієм Йосиповичем так і не повінчалися. Я не погодилася.

Сергій важко захворів, у легенях пухлина була, розміром із кулак. Його прооперували в Москві, але надії на порятунок не було. Друзі забрали його до Єревану. Я кілька разів навідувала його, попросила покласти до місцевого шпиталю. Потім возили літаком-реанімобілем до Парижу, але й там не допомогли. Помирати його відправили додому. Дуже шкодую, що ні я, ні син не встигли з ним попрощатися. Він помер у ніч з 20 на 21 липня 1990 року.  За його труною йшли тисячі людей, це була грандіозна хода. Поховали його  у вырменському Пантеоні біля композитора Арама Хачатуряна і актора Фрунзіка Мкртчяна.

×