Священик Василь Денис, 34 роки, із села Халеп'я на Київщині ходить берегом лісового озера. Посередині його височіє острівець. Там живе самітник 47-річний Олександр.
— Олександре. Братєц, це батюшка, — гукає священик у бік острова.
Олександр пливе на плоті із сухих стовбурів, сплетених мотузками. Сидить на ньому, розкинувши ноги. Гребе вправно рогачем, обмотаним целофаном. На ньому фірмові берци, чиста куртка, холоша на коліні роздерта. У волоссі заплуталися листя та хвоя, лоб перев'язаний ниткою.
— Приходив улітку у генделик біля церкви, — розповідає про нього Василь. — Поздоровався зі мною, просив Псалтир. Я тоді не мав зайвого. У генделику розмовляв із хлопцями за пивом. Так сільські йому казали: "Дєтєй наших не трожь, а то всьо тєбє поотриваєм". Бояться, щоб у секту не затащив. Він колишній послушник. Пліткують, що його вигнали з лаври.
Коли Олександр допливає до берега, Василь простягає йому Псалтир і пачку з 200 свічок вартістю 2 грн кожна.
— От спасибо, теперь будет, что читать. Хотя особо времени нет, — бере книжку. — Мені цих свічок надовго вистачить. На острові маю тілько фонарика.
Прошу розказати про себе. Чоловік всміхається, прибирає довгі кучері. Дивиться згори. Має під 2 м зросту.
— Не судимий, не притягувався. Все життя робив руками, починав на шахті. Де тільки за життя не бував. Я з тих людей, які були готові ризикувати за ідею, бабу і бутилку. На Далекому Сході побував ще в армії. У 27 років розійшовся з жінкою і рвонув на Колиму. Вона гуляла, доки працював на шахті.
Сідає на пеньок, закидає ногу на коліно. Каже, що має дорослого сина і літню матір. Багато років не підтримує з ними зв'язку, бо відчуває себе монахом:
— Я сам об'їздив увесь Союз, працював, ким прийдеться. Будував, розвантажував, паркував. Кілька разів був на межі смерті. У 30 років мене мало не затоптав кінь. Тоді задумався про Бога.
Останні кілька років жив в одному зі столичних монастирів.
— Мав келію 5 на 8 метрів з євроремонтом, вистелену килимами, — продовжує. — На столі завжди було шість страв, серед них — червона риба та ікра. Пішов звідти, бо послух ставили вище молитви. Парафіяни йшли до мене, але монахам це не подобалося. Відчували конкуренцію. Я ж не був висвяченим у сан, лише послушник.
Відмовляється назвати своє прізвище.
— Влітку на пляжі було багато відпочивальників. Балакав з ними про Бога. Їв шашлик, пив горілку. Мій знайомий ігумен їздив на Афон. Там у кожному монастирі їх зустрічали чаркою горілки. Всі їхні священики курять. У нас заборонили, коли попи окурками спалили кілька дерев'яних церков. Монахам не можна м'яса, але я їм, бо не маю нічого іншого.
На острові поселився у травні. Прийшов з ножем і буханкою хліба. З гілля побудував хижу. Зараз живе у шестимісному наметі "Нордвей". Має нові матрац і ковдру:
— Усе приносять люди — просять за них помолитися. Коли дають гроші, купую чай, крупи, цигарки. Кияни приїжджали на БМВ, хотіли привезти мені пічку-буржуйку, та не змогли запхати у машину. Перші тижні їв лише корінь очерету. Він не солодкий і не гіркий, схожий на капусту. Пробував посадити в лісі зрізки картошки, але не зійшли. Ловив рибу, солив її. Знаю молитви, як втамувати голод — за піст можу з'їсти лише 20 картоплин та відро яблук.
Водить по березі озера, показує ями, які викопав, щоб очистити територію від сміття.
— У перші дні зібрав дві сотні пляшок. До обіду спостерігав за дівчатами, які загоряли. Одна всілася на пляжі поряд із купою сміття, закурила люльку і медитує. Якось прийшла чи то продавщиця, чи то завмаг із села, пропонувала себе. Я кажу: ні. А вона причепилася, розпитує, як я витримую. Знаю, які молитви читати від спокуси. До монастиря жив з жінками, зараз обходжуся без них. Виходжу на рівень безперестанного моління — проказую тисячу молитов на день. Волосся і бороду не стрижу — на них сходить благодать.
2 
1
Коментарі