20 січня. Коло новенького двоповерхового особнячка Української академії наук, що в Академмістечку, багато машин. Стоять чоловіки із величезними букетами квітів в руках. Її президент Олексій Федорович Оніпко зустрічає гостей ще в коридорі офісу. Фуршет влаштовано з нагоди двох подій — його 65-річчя та отримання ним Державної премії.
Стіл заставлений холодними закусками. Гостей багато, вони стоять ледь не в три шеренги.
Після того як подарунки вручено, лунає гімн академії. Офіційна частина прийому закінчилася, гості виходять на перекур. За кілька хвилин у коридорі можна сокиру повісити. Винуватці урочистостей, лауреати Державної премії в галузі науки і техніки за 2005 рік, тримаються разом. Олексій Оніпко представляє співавторів винаходу. Василеві Ващенку 65 років, він — гендиректор Інституту автоматизованих систем УАН. Його перший заступник — 50-річний Михайло Топчев. До них приєднується головний конструктор Віктор Кривоносов, 59 років. Спочатку по-військовому чітко називає свою посаду, вік. Й уточнює:
Гостей багато, вони стоять ледь не в три шеренги
— Не одружений.
І відразу ж переходить до суті винаходу:
— Приміром, розвідка противника побачила наші танки з надзвичайно далекої відстані. Ворог може прицілитися і влучити в них. Ми придумали, як перешкодити радіоелектронним засобам ворожої розвідки помітити наші танки. Зробили так зване маскувальне покриття — сітку, що накриває танк і розсіює та поглинає сигнал радіолокатора. При цьому ракета не бачить танка, і, зрозуміло, не влучає в нього.
Це правда, що американці хотіли купити ваш винахід?
— Вони постійно хочуть у нас щось купити, — приєднався до нас Михайло Топчев, закінчивши розмову по мобілці. — Але розробки нашого інституту мають працювати на внутрішній ринок та власну оборонку. Для нас це принципово.
То наших танків вже "не видно"?
— Винахід взято на озброєння українською армією. Але немає грошей на придбання маскувального покриття. А от американці та ізраїльтяни вже закупили в нас невелику кількість готових зразків сітки. Там виділяються кошти для закупки всіх новітніх розробок вчених, аби "розкурочити" їх у своїх лабораторіях.
І ваш винахід вже "розкурочили", а простіше кажучи — вкрали?
— Навряд. До Америки товар відвантажуватимуть у лютому, до Ізраїлю — трохи пізніше.
Рівно о четвертій приїздить лідер Партії патріотичних сил, колишній керівник Секретаріату президента Олександр Зінченко, 48 років. Він у темно-синьому костюмі та елегантній сорочці темно-бордового кольору. Без краватки. Дарує ювілярові пляшку коньяку "Клинков" з орлом на корку. І розпаковує продовгасту коробку. У ній — меч самурая.
— По лезу, бачите, ієрогліфи, — каже Зінченко. — У перекладі це значить "честь".
Перед тим, як проголосити здравницю, просить виключити музику:
— Це відволікає.
Зінченко погоджується на інтерв"ю. Заходимо до кімнати поруч із кабінетом. Там теж накрито стіл. Дуже холодно. Олександр Олексійович починає пояснювати:
— Я не хочу в період виборчих перегонів говорити про того чи іншого політика. Порівнювати себе з іншими — найкоротший шлях до депутатства і до моральної прірви.
До розмови приєднується народний депутат із фракції БЮТ Михайло Волинець, 49 років.
— Щойно з Донеччини, — каже профспілковий бос гірників. — Юлію Володимирівну переконали, що працювати в регіоні абсолютно не перспективно. І я маю купу проблем. А тут ще "нашоукраїнці" пропонують постпомаранчевим об"єднатися.
— Найбільше мені подобається їх ідея з бігбордами "Не зрадь Майдан!", — несподівано вибухає Зінченко. — Це вони кому говорять? Тим, хто на Майдані ноги повідморожував? Це ж верх цинізму!
Чому ви пішли від Тимошенко? — цікавлюся.
— Бо я з нею ніколи не йшов. Це міф, створений штучно.
Ви певний час були близькі до президента Ющенка...
— Віктор Андрійович — виняткова постать в Україні. Він знає відповідь на те, "що робити". Інша справа, що йому дуже важко зробити сьогодні крок назустріч до себе. Не до команди, і не до оточення. Занурюватися в себе до кінця — набагато складніше, ніж в ополонку. Хоч Віктор Андрійович — людина мужня. Я думаю, у нього цей крок попереду.
А в чому ви не згодні з президентом?
— Різниця у наших поглядах в тому, що я можу сказати своїм друзям "ні", а Віктор Андрійович сказати "ні" не може. Час від часу це треба робити. І друзів від того не меншатиме.
А ворогів?
— Я своїм ворогам ставлю свічку. Вони допомогли мені вижити.
У політиці?
— В житті. Я був за крок від смерті.
Завтра Зінченко летить до Парижа на один день — там виходить його книжка.
— Французи пропонують назвати її "Вижити мені допоміг Рахманінов", — каже Зінченко. — Але я маю іншу ідею. Поки що не скажу — яку. Інтрига повинна залишатися.
1941 — народився у селі Велика Рудка на Полтавщині
1965 — закінчив Харківський університет, одружився з Аллою
1967 — народилася донька Ірина
1972 — народився син Андрій
1991 — доктор технічних наук
1991 — президент Української академії наук
3 
1
Коментарі