"Восени 1986 року мені пішов п"ятий рік. У селі на городах садили картоплю. Люди були заклопотані й звістку про Чорнобиль зустріли без страху.
Наша сім"я теж садила город. А ми з сестричкою, позадиравши голови, дивились, як у небі летить, мов пташина зграйка, щось чорне.
— Он дивіться, дивіться, впало на город! Підіть, діти, погляньте, що то таке! — казав дід.
Інколи не витримає і сам підійде до того місця, де впало те чорне. А там немає і сліду. Мама гукне, що то, мабуть, попіл Чорнобиля розлітається, а всі сміються. Падали ті невидимі плями і в криниці, й на городи, і на нас, маленьких. Людям пекло на губах, очі свербіли до сліз, у горлі сильно дерло. Та ніхто не звертав уваги, всі займалися роботою.
Потім пішов дощ, і ми бігали під тим дощем. Мама сердилась, що діти опроміняться через цю кляту роботу. Але ніхто не вірив у радіацію. І тільки на п"ятий день по радіо передали, щоб закрили криниці і в школі діткам давали йод.
Через кілька років після трагедії у мене з"явилася пухлина на горлі й почала швидко рости. Мені зробили операцію і винесли вирок — рак щитовидної залози. Чорнобильська катастрофа стала впоперек мого життя, перетнула і шию, і долю багряним рубцем. Я, така ще маленька, в 11 років стала інвалідом назавжди! Після операції пройшла тяжкий курс променевої терапії, але це не допомогло подолати хворобу — лише приспало на деякий час. Пізніше була друга операція, за нею — третя. Кожна з них чергувалася з опроміненням. Передрікали найсумніше, та я за силою духу виявилася дужчою за свою недугу!
Зібравши сили, на "відмінно" закінчила школу, педагогічний коледж, стала вчителькою іноземної мови. А найголовніший здобуток у житті — материнське щастя. Попри перестороги лікарів, у найбільший празник на землі й на небі, на Благовіщення, з"явився син Іванко. Зараз йому вже 6 рочків".
Листа підписала Ольга Соколовська із с. Шарки Рокитнянського р-ну на Київщині
3 
1
Коментарі