Олеся Козак, 53 роки, — хрещена мама із 42-річним стажем. Похресники пані Лесі та її чоловіка, 59-річного Василя, живуть нині у Німеччині, Естонії. Але найбільше їх у селі Горошова Борщівського району, на Тернопільщині, де й мешкає подружжя.
Горошова — багате село. Люди тут живуть із теплиць: вирощують помідори, огірки і продають їх по всій Україні.
— У кожному дворі є машина, — розповідає пан Василь. — Але це дуже тяжка праця...
Садиба Козаків стоїть над самим Дністром. На подвір"ї нас зустрічає прив"язаний песик Жулька, не гавкає. До клуні приставлена драбина. На ній сидить великий чорно-білий кіт. За хатою, на городі, видніється вкрита плівкою теплиця.
— А що там, за рікою? — запитую.
— Село Баламутівка Чернівецької області, — показує пан Василь. — До Чернівців ми частіше їздимо, ніж до Тернополя. Туди 40 кілометрів, а до Тернополя — на сто більше!
Ми заходимо до великої кімнати. У ній стоїть стіл, сервант, у кутку — ваза із прапорцями різних країн, замість квітів.
— Це сувеніри з тих країн, — поясює Василь, — туристи з яких побували у нашому селі. Приїжджайте до нас улітку — тут така краса! — запрошує. — Щороку Горошову відвідують нащадки тих, хто колись виїхав звідси під час перших хвиль еміграції.
Олена у нас — дівка на виданні
До кімнати зазирає дитина.
— Це наш найменший похресник, Петрик, — кличе малого пані Олеся. — Йому два з половиною роки.
До хати заходить невисока жінка у чорній спідниці. Розчулено обнімає господиню.
— Це 42-річна Оля — моя найперша похресниця, — представляє пані Олеся. — Як бачите, уже зі своїми дітьми. Пам"ятаю, їй намочили голівку, і я боялася, що вона простудиться й умре. Цілий місяць ходила, щоб упевнитися, що дитина здорова. Мені тоді було 13 років.
— Такої доброї людини, як матка, більше ніде нема, — запевняє Ольга.
— А оце — Олег із Мар"яною, — представляє пані Леся молоду пару, яка з"являється на порозі наступною. — Недавно одружилися. Бачите, чекають на поповнення.
Олег і Мар"яна сідають у м"яке крісло. Хлопець не випускає з долоні руки дівчини. Усі похресники називають Олесю та Василя маткою та батьком. Власних дітей подружжя не має.
— А оце — Оленка, — зустрічає нових гостей господиня. — Вона у нас — дівка на виданні.
Симпатична дівчина поштиво мовчить. До хати заходить білявка у джинсах і спортивній курточці, із дворічним сином.
— Це — Оксана, моя племінниця, одеситка! — хвалиться пані Олеся. — Колись малою приїздила сюди на канікули. Я заставляла її до роботи!.. А згодом вона вийшла у нашому селі заміж.
Молода жінка сідає на диван. Малий Петрик роздивляється ікони у рушниках на біленьких стінах. Посеред кімнати — стіл. Пані Олеся висипає на нього купу фотографій.
— У мене тут цілі альбоми з похресниками, — розповідає.
Олеся бере Петрика — теж хрещеника — на руки, а ми з Оксаною виходимо надвір. Я питаю у неї, чи не шкодує за Одесою.
На виборах мене з"їв кум
— Якби не любила дітей і чоловіка — поїхала б звідси, — зітхає Оксана. — Набридло порпатися у землі. Коли починають уже дуже діставати — лякаю, що повернуся до міста, — сміється. — Я — жінка: мені хочеться гарно вдягтися, піти до ресторану, театру. Куди тут підеш? Хіба що у супермаркет. Але мій Василь не хоче переїздити...
Господарі запрошують нас до кухні. Вона не схожа на сільську: печі немає, зате тихо гуде мікрохвильова. Помивши руки у ванній кімнаті, сідаємо за стіл. Пані Олеся пропонує борщ і дістає із пічки піцу — із м"ясом та грибами.
— Між кумами всіляке буває, — розповідає. — Раніше я була головою сільради. І хто мене з"їв на виборах? Мій кум.
Пан Василь наливає усім горілки.
— 1987 року мій чоловік під Києвом потрапив у аварію, — пригадує господиня. — Їхав тоді ЗІЛом. Віз жінку із чоловіком, які збиралися одружитися. Із ними був її семирічний син Володя. Хлопчик загинув на місці, — опускає голову. — А жінку оперували потім вісім годин — вважай, складали докупи. Василь сам поховав хлопчика у Прилуках, поставив на могилі пам"ятник. А жінці — Людмилі — допомагав, чим міг. На суді вона попросила не судити його, бо тоді зовсім залишилася б без підтримки. Згодом вийшла заміж і народила дівчинку. Мене попросила бути хрещеною матір"ю.
1947 — у селі Горшова на Тернопільщині народився Василь Козак
1953 — у Талліні народилася Олеся Козак; це місто відбудовував її батько Нестор
1966 — перший похресник у Василя
1967 — перша похресниця в Олесі
1969 — майбутнє подружжя знайомиться у Горошові
1970 — відгуляли весілля
1998 — Олеся стала головою сільради
2003 — разом охрестили маленького Петрика.
Олеся працювала бібліотекарем, перукарем, секретарем сільради.
На виборах 2006-го знову балотувалася на голову сільради, але не пройшла. Василь — шофер, вирощує кавуни в Херсонській області.
1 
1
Коментарі