39-річна Олена Таратула із села Грибовиця Іваничівського району Волинської області разом із чоловіком 38-річним Олегом винайшли метод, що дозволяє знаходити та лікувати злоякісні пухлини на ранній стадії.
Подружжя відкрило лабораторію в державному університеті американського штату Орегон. До США переїхали 16 років тому, живуть у місті Портленд.
— Разом із чоловіком навчалися в одній групі на хімічному факультеті у Львівському університеті імені Івана Франка. На третьому курсі одружилася. Після випускного почали шукати роботу, але її не було. Наприкінці 1990-х багато заводів закрили, а нові ще не збудували. Американські науковці, які приїжджали в університет, порадили вступити до них на аспірантуру. Дали список необхідних документів. Тоді вимагали лише диплом, рекомендаційні листи, тест на знання мови й основного предмету, в нашому випадку — хімії. Усе відправляли електронною поштою.
Рішення про вступ очікували півроку. Взимку 2002-го дізналися, що обох узяли на навчання в університет у Нью-Джерсі. Позичили кошти і полетіли. Думали, заробимо трохи, купимо квартиру й житимемо в Україні. Але життя в Америці затягує. Після переїзду в Орегон почувалися, наче вдома. Природа нагадує наші Карпати. Навколо — ліс і гори, такі самі сосни й берези. Лише немає снігу, але його можна побачити на одній горі. Якщо дуже за ним сумую, їдемо з чоловіком туди відпочивати.
В Орегонському університеті зайнялися наукою. Хотілося винайти щось важливе. Почали працювати з раковими клітинами. Шукали речовини, які могли б знаходити їх у людському організмі. Щоб створити потрібну суміш, витратили чотири роки.
Ракова клітина швидко росте. Через це в її зовнішній оболонці утворюються отвори. Наш препарат разом із кров'ю потрапляє крізь них у середину. Там затримується і починає світитися. На спеціальному обладнанні бачимо, де зібралася вся речовина. Якщо на неї подіяти світлом, вона нагрівається і спалює ракові клітини.
Працюємо з раком яєчників, простати та підшлункової залози. Спочатку все тестували на мишах, зараз працюємо з собаками. В 10-річному віці вони майже всі хворіють на рак. Але потрібно мати дозволи від господарів. Пропонуємо їм використати наші ліки. Взамін оплачуємо операцію у ветеринарній клініці. Зазвичай люди погоджуються. Послуги ветеринарів-хірургів коштують майже 5 тисяч доларів.
Дослідження дорогі. Маленька баночка клітин, які вирощуємо — від 400 доларів. Біологічні тести на клітинах можуть коштувати 400–1000 доларів. При цьому їх вистачає на чотири рази. Також маємо видавати зарплати працівникам, яких у нас десятеро. Це студенти й аспіранти. Останні отримують до 5 тисяч доларів на місяць. Держава нічого не фінансує. Університет надав лише лабораторію. Щоб її утримувати, мусимо регулярно подаватися на гранти. Для цього потрібно описати ідею і підтвердити свою теорію кількома вдалими експериментами. Пояснити, на що потрібні гроші. Потім чекаємо відповідь. Якщо у фінансуванні відмовляють, шукаємо інший конкурс.
Найближчим часом сподіваємося отримати дозвіл застосувати препарат на людях.
Земляки подарували меблі й посуд
— Найважче минули перші два роки. Дзвонити додому було дорого і важко через різницю в часі. З рідними спілкувалися рідко. Пам'ятаю, на святий вечір не могла згадати, як робити кутю, — розповідає Олена Таратула.
Місцевих українців розшукали через православну церкву. На службу, щоб поспілкуватися, збиралася вся громада. Земляки допомогли орендувати квартиру. Дехто подарував зайві меблі — крісло, телевізор. Одна жінка віддала сервіз із ложками й чашками. Це було щастям. Через брак грошей не могли дозволити собі навіть нової склянки.
Не звикла лише до того, що американці люблять їжу. Обід для них — святе. Якщо в розпалі важливий експеримент, але настала година ланчу, все кинуть і підуть їсти. Майже всі на обід ходять у ресторан. Можуть тричі на день замовляти стейки й інші жирні страви. Для наших шлунків це занадто. Ми з чоловіком звикли до домашньої їжі. Перекус на роботу готуємо вдома.
В американцях подобається відвертість. Ніхто ні на кого зверхньо не дивиться. Людям усе одно говорити з прибиральником або президентом — стосунки однакові. Українці часто соромляться щось запитати. Бояться показати, що чогось не знають.
2 
1
Коментарі
1