24 роки тому на цвинтарі в Кіровограді ховали жінку. Копачі загорнули яму, але землі не вистачило. Вирішили взяти неподалік могили. Лопата зачепила якийсь згорток. У віконну штору був загорнутий двотижневий ледь живий хлопчик. У Будинку немовляти його назвали Олександром Дубровським.
Хлопець ніколи не шукав своєї матері. Двадцять років його виховує Світлана Кравченко, 65 років.
Жінка з бровами-шнурочками заходить до старого гуртожитку в центрі міста. У блоці — чотири кімнати, одна з них — Олександра. Сутулий юнак із яскраво-червоними губами забирає в неї пакет.
— У 86-му мій синулечка Вітя хворів, — Світлана сідає на скрипучий диван. — Лікувався в санаторії, ми з чоловіком провідували його. Дивимось, ковиляє дитя, схоже на гидке каченя. Заявляє: "Мамо, тату, я хочу гостинця".
У двері входить чорно-білий кіт Аксік. Стрибає на стіл, засланий скатертиною.
— Директриса будинку — моя знайома. Каже, можеш брати на суботу й неділю. Малий спав посерединці. Своїх так не няньчили, як його.
А потім ще Світлана прибилася, — продовжує жінка. — "Тату, візьми до себе" — і в машину. Така красуня! Чоловік возив їх і в школу, і на стадіон, і на каруселі. Моя старша донька Альонушка їх у театр водила. У мене сестра і зять — актори.
Цілувався раз, у юнацькому таборі
Світлана вчилася прекрасно, а Саша... — зітхає. — Мав купу хвороб: туберкульоз, рахіт, пневмонію, грижі. Для нього книжку прочитати страхіття було. А зараз сам збирає бібліотеку. У ПТУ вчився відмінно, — пишається. — Єдиний із групи збирає й розбирає трактор.
Сашко ніяковіє. Зігнувшись, тулить голову до колін.
— Нам аби роботу йому знайти. Працював на виборах секретарем, а тепер у клубі ігровому тимчасово адміністратор. Заробляє 20 гривень на день.
Під дверима скавчить собака. Хлопець впускає її. Маленька кудлата Машка стрибає жінці на коліна.
— На базарі купувала подарунок начальниці, — розповідає та, — а вона труситься. Тоді стрибнула мені на груди, то я її й забрала.
Каже, Світлану в другому класі всиновила інша сім"я.
— Як посадили її в машину, двері виламувала. А років п"ять тому — дзвінок у двері моєї нової квартири: "Мамо, я тебе так довго шукала" — а за дверима друга мама стоїть. Світлана приїхала в інститут вступать, а жить ніде. То я її на три роки до себе взяла. Зараз в Уренгої на юриста доучується і працює.
Розповідає, що син Віктор розлучився. Та невістку жінка все одно підтримує. Вибила і для неї місце в гуртожитку. Мешкають із Сашком через кімнату.
— Саша все вміє. На дачі допомагає. Я йому влітку дві пари туфель купила по 70 гривень.
Питаю, чи не надмірно опікає хлопця.
— Він цього заслуговує, — хилить своє жінка. — Вина, пива не пробував, не курить.
— Да пробував я все, — втручається в розмову юнак. — Ще в училищі. Мене від спиртного тошнить, спать не можу.
— А, ти мені розповідав, — заспокоюється Світлана. — Викладач казав, що в Саші немає друзів. А вони й не потрібні. Приїжджають по понеділках з колбами самогонки.
Чоловік відомий у Кіровограді футболіст був
Запитую, чи є в нього дівчина.
— Він у таких колах не крутиться, — відповідає за хлопця жінка. — Я вже й хвилююся.
Сашко зізнається, що цілувався раз, у юнацькому таборі.
Світлана відправляє його в магазин по продукти. Згадує, як після загибелі батька на фронті її мати сама виховувала трьох дітей.
— Моя сестра Женічка навчалась у театральному. А я пішла штамповницею на завод "Червона зірка". Там добре платили. На третьому курсі влаштувалася на підприємство товариства глухих. Подружка запросила мене для компанії. Їй відмовили, а мене взяли. Я сказала "ні", а через три дні дзвонить бухгалтер: "Свєта, я твою зарплату в стіл поклала".
Каже, вивчила мову глухонімих.
— Це "капуста", — показує, нарізаючи ребром долоні. — А це — "хліб", — умовно ділить долоню на чотири шматки.
Пригадує, як зустрічалася з київським журналістом Леонідом, який писав про їхній завод.
— Два роки упадав за мною. Я вже збиралась у Київ. Але помітила, що жадний. Про чоловіка першого, Аліка, нічого поганого сказати не можу, але жадний був до безпредєла. Я завагітніла на третьому році нашого спільного життя. У грудні захотіла яблук. Йдемо по ринку, а він: "Хто яблука зараз їсть, треба влітку". На п"ятому місяці вагітності покинула його. Леонід був такий самий: пригощав мене... водою з холодильника.
Розповідає, 12 років як удова.
— Останній чоловік відомий у Кіровограді футболіст був — Анатолій Кравченко. На могильному пам"ятнику напис: "Легенда кіровоградського футболу". Гарно ухажував. Його друзі в нас футбол дивилися. Це було престижно — сидіти біля телевізора у Крави. Але непрактичний був страшно. Як переїжджали на нову, шикарну квартиру — зала 22 квадратні метри, я й кажу: "Толічка, завтра переїзд". А він: "Куди ми їдемо?".
21 рік ми з ним прожили. Інсульт прямо за кермом. Обідно.
1941, 11 квітня — Світлана народилася в Уссурійську в сім"ї військовослужбовця
1942 — загинув на фронті батько
1947 — переїхала до Кіровограда
1960 — штампувальниця на заводі "Червона зірка"
1962 — вийшла заміж за Аліка
1965 — вагітною покинула чоловіка, народилася донька Альона
1968–1994 — економіст, директор підприємства Українського товариства глухих у Кіровограді
1971 — закінчила Одеський інститут народного господарства
1977 — вийшла заміж за Анатолія
1978 — з"явився на світ син Віктор
з 1984 — опікується сиротою Олександром Дубровським
2 
1
Коментарі