У день перепоховання Василя Стуса в Києві 19 листопада 1985 року над могилою поета говорив В'ячеслав Чорновіл. Він зробив нотатки про свого побратима, що зберігалися в рукописі в архіві Всеукраїнського правозахисного товариства "Меморіал". Уривки з нього публікуємо вперше.
"Мені важко говорити про Василя, бо я з ним був разом роками, місяцями, особливо в київський період. Навіть не можу згадати, де я познайомився з Василем, — у Возної Галі, у Світличних. Ми часто були разом.
Коли я поселився у Вишгороді, швидко знайшов, кого мені було треба. Стус не був такою примітною постаттю. Всі погляди були на Сверстюка, Дзюбу, Аллу Горську. Стус був частим гостем наших зустрічей, зібрань, але не був велемовним. Але коли треба було рішучий крок зробити — то одразу знаходився, виявляв.
Рання весна 1965 року. Нас уже тиснуть. Йдуть заборони на літературні вечори. Один із таких — на заводі верстатів-автоматів. Домовилися про приміщення, час. Але прийшло багато і звідусіль. Раптом — на залі великий замок. Вечір. Стус: "Пішли в парк Ленінського комсомолу в районі вулиці Щербакова — нам не дають тут, йдемо на свіже повітря". Великий натовп людей іде тротуаром, вулицею з піснями, гомоном. Там літературна естрада. Інші розгубилися, а Стус ні: він виходить на естраду і веде літературний вечір. Читають вірші.
Начальство, голова профкому Глазирін: "Что они там говорят? Переведите мне по-человечески, я этого бандеровца не понимаю". У Василя в цей момент ходять жовна. Олена Антонів (лікарка, правозахисниця, перша дружина В'ячеслава Чорновола. — ГПУ) за статтею 66 подала в суд про порушення національного рівноправства. Цю заяву перекидали з однієї прокуратури до іншої і, нарешті, зам'яли. А Василь, провівши цей вечір, знову зайняв скромне місце, наче розчинився в натовпі. Хоч усі перемерзли, але не хотіли розходитися, і Стус йшов з нами. З'являється абсолютна потреба — і він тут спонтанно вибухає. Він цільна людина.
Другий момент. Кінотеатр "Україна". Прем'єра фільму Параджанова "Тіні забутих предків". Уже арештований Світличний, знали про арешт братів Горинів, Олександра Мартиненка, Ярослава Геврича, Євгенії Кузнецової — майже двох десятків людей.
І ось ми, як завжди домовлялися з Дзюбою, збираємось. Що робити? Як запротестувати? Використали для цього "Тіні забутих предків". Зал був переповнений. Домовилися — Дзюба скаже про арешти, я з місця підтримую. І все — нас двоє.
Параджанов починає: "Спустя год после полного окончания работы над фильмом он, наконец, видит зрителя". Цим створив атмосферу. І ось бере слово член Спілки письменників Дзюба, який, промовивши кілька слів про фільм, говорить, що хоче сказати про інше. Попросив вибачення в Параджанова і несподівано для всіх присутніх почав говорити про арешти. У цей час якийсь винахідливий, премійований механік включив сирену, і Дзюба, заглушений, відійшов від мікрофона.
Як тільки сирена припинилася, я, щоб утвердити все, що почалося, на повний голос закликав усіх, хто протестує проти спроб відновлення сталінського терору — встати. Хоч як це дивно — більша половина присутніх у залі піднялася. І раптом у передньому ряду схоплюється Стус і заявляє: "Потрібно протестувати всім. Сьогодні беруть українців, завтра візьмуться за євреїв, післязавтра — за росіян".
Здогадливі кіномеханіки швиденько включили фільм.
Під час фільму до мене і Василя в темряві підскакували якісь молодики і пропонували тікати через відкритий службовий хід. Але на провокації ми не клюнули. Після сеансу ми вийшли втрьох разом, думаючи, що нас зараз "братимуть". Ходили Хрещатиком назад і вперед, але ніхто нас не брав. Ми роз'їхалися і домовилися, що наступного дня підемо до Параджанова додому з вибаченнями за зіпсоване обговорення його фільму.
"Лучшей рекламы для своего фильма я не мог ожидать", — сказав він тоді.
Пригадую Василя і під час судових процесів початку 1966-го.
Серед тих, хто юрмився тоді біля Київського обласного суду, особливо виділялися Ліна Костенко і Василь Стус. Ліна била кулаками по "воронку", що наповзав на натовп, а Василь дивився на тих офіцерів, які виштовхували нас із коридору суду, з такою зневагою і презирством, що ті мимоволі відступали, наїжачуючись під його поглядом.
Цей погляд глибокого презирства не могли пробачити йому наші кати і пізніше в концтаборі.
У Василя дуже характерне обличчя — коли він розмовляв із друзями, воно сяяло добротою і ставало надзвичайно гарним. Коли ж говорив із ворогом чи ницою людиною, уперед виходило підборіддя і очі ставали колючими, як у людини, котра бридкується жабою. Він міг не сказати ні слова, але одного такого погляду вистачало, щоб тюремники відправляли його до карцеру "за оскорбление начальства".
4 
35413
Коментарі