69-річна Ніна Селецька із села Чернечий Яр Диканського району Полтавської області не бачила фільмів із італійською актрисою Софі Лорен, 74 роки. Та з нею познайомилася 39 років тому.
— У серпні 1969-го в селі знімали кіно "Соняшники", — згадує Ніна Іванівна. — Під горою поставили з півсотні дерев"яних хрестів із берези, на кожному висіла каска солдатська. То було кладовище. Софі Лорен ходила по тих хрестах, шукала свого чоловіка. А на горі стояв млин. Зараз там підстанція. Люди із села ходили дивитися на зйомки. Прийшли якось, я й кажу переводчиці, щоб показали нам живу артистку. Коли Лорен виходить із вагончика. Некрасива така, губата і худенька — не понравилася мені. Але мене обняла якось зразу. Почала питати, як живемо. Я розказала, що построїли хату ось недавно, що нас у мами було п"ятеро, а батько не вернувся з війни. 1947-го сестра Катя померла від голоду, ходили босі й голі, хліба просили. А Софі каже: "Я теж із великої сім"ї. Батьки не пускали, а я пішла із дому. Думаю, десь устроюся. Бог поміг, що стала зніматися". Далі з вагончика вийшов чоловік, немолодий уже.
Сів на стільчику розкладному. Я й питаю: "Це, мабуть, сторож?". Переводчиця перевела. А вони як засміються всі! Софія відказує: "Це мій чоловік". А я думаю: "Боже мій, артистка яка молоденька, а за таким старим". Він багатенько від неї старіший (56-річний на той час італійський кінопродюсер Карло Понті був на 21 рік старший за Лорен. — "ГПУ"). Я знітилася. А Софі говорить: "Він мене дуже жаліє. Він мільйонер, я ні в чому не нуждаюся". Я чула, що десь є мільйонери, а сама тільки за 100 рублів мріяла. Зібралася йти додому, актриса винесла пряників і цукерок у коробках красивих. Таких смачних я зроду не куштувала. І на другий день, як пішли ще дивитися, дала пряників. Потім накинула мені на плечі шарфик крепдешиновий. Широкий і довгий, квітчастий, на згадку. Обнімала мене, казала, що я її сестра. Люди з села після того мене називають сестрою Софі Лорен. А шарф я 1972 року сестрі Мані віддала — у неї тоді донька Надя народилася. На той час злидні були осипущі. Маня зав"язувала доні шийку, коли йшли гуляти надвір.
Ніна Селецька грала в кіно. 1964-го режисер Джузеппе Де Сантіс знімав у Чернечому Яру радянсько-італійський фільм "Вони йшли на схід".
— Люди із села два дні знімалися у масовці, — розповідає жінка. — Платили гроші хороші — по 25 карбованців за день. У мене тоді получка була 50 карбованців на місяць, а то за два дні стільки заробила. Усі були довольні. Зображували людей, які евакуювалися під час війни. Підпалили солому, щоб було похоже, що село горить. А тоді корів гонили. Люди випускали на вулицю курей і качок, тікали від німців. Треба було бігти і перескакувати через тин. А серед нас були такі повненькі жіночки, їм важко було через тин стрибати. І ото тільки добіжимо до забора, перескочимо, а вони осталися. Режисер і кричить у рупор, щоб назад верталися. Багато разів так бігали. А ще пустили подивитися, як знімають сцену насильства. Знімали, що німець у ліс завів нашу дівчину і зґвалтував. Інтересно було, як нагнав її у лісі, закотив їй усе. Потім усім селом їздили в Диканьку дивитися кіно.
Артистка яка молоденька, а за таким старим
Усе життя Ніна Селецька прожила в Диканському районі.
— Після сьомого класу пішла працювати, помагала матері на ланці полоти буряки. На цегельному заводі 16 років працювала. Виробляла кирпич, обжигальщиком була, штукатуром вивчилася. А тоді перейшла в колгосп, чоловік Павло навчив на машині їздити. Зразу бензовоз дали, возила горюче. Мені подобалася робота, хлопці помагали шланга тягати до тракторів, комбайнів. А тоді возила машиною управляющу колгоспом імені Куйбишева.
1939, 1 жовтня — Ніна Пархоменко народилася в селі Великі Будища Диканського району на Полтавщині
1958 — вийшла заміж за односельця Павла Селецького
1960 — народила сина Анатолія
1966 — побудували хату в сусідньому селі Чернечий Яр
1974 — перейшла з цегельного заводу в колгосп працювати водієм бензовоза
1979 — купили з чоловіком зелені "жигулі"
1982 — одружили сина
7 
35413
Коментарі