— 200 років тому весілля гуляли тільки восени, коли на полі вже не було ніякої роботи. Справляли його тиждень: п'ятниця — починальниця, субота — коровайниця, неділя — вінчальниця, у понеділок — їсти, у вівторок — пити, у середу — похмелятися, а в четвер після обіду та й додому поїду, — каже народознавець 59-річна Тетяна Нестерова в Музеї народної архітектури та побуту "Пирогів" у Києві.
У вихідні тут святкували "Осінь весільну". Удавана молода разом із дружкою у вінках із чорнобривців і материнки прогулюються територією музею. Дорогою запрошують на весілля всіх, кого зустрічають.
— Просили батько, просили мати і я прошу: приходьте до нас на весілля, — молода кланяється перед Тетяною Нестеровою. Дружка вручає їй шишку — фігурний хлібець.
— Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, — розповідає Тетяна Олександрівна. — Це робили на випадок відмови, щоб про сватання знало якомога менше людей. На знак згоди дівчина перев'язувала нареченого рушником, а в разі відмови вручала йому гарбуз або макогін. До весілля готувалися місяць.
За кілька метрів від старої глиняної хати, побіленої вапном, троє жінок у квітчастих хустках замішують весільний коровай.
— За життя випекла тисячу короваїв, — говорить 76-річна Варвара Іванівна із села Лучанка Житомирської обл. — Один роблю 6 годин. Спочатку розтоплюю піч, а вже потім замішую тісто. Перед цим прошу допомоги в Бога й молюся за молодят. Борошно двічі просіваю крізь сито, щоб коровай вийшов пухкий. Тісто годину вимішую руками і ставлю підходити. Прошу чоловіка розмовляти пошепки й легенько відчиняти двері. Як тільки хтось голосно закричить чи засміється, тісто враз присяде.
Варвара Іванівна викладає тісто в круглу форму. Зверху прикрашає його квіточками, листочками і колосками з тіста.
— Коровай має важити 3-4 кілограми, тоді його легко і зручно тримати в руках. Вірять: який вийде коровай, таке буде і життя молодят. Якщо весільний хліб красивий — життя в родині буде вдале. Тріснутий коровай пророкує швидке розлучення, а запалий — сварки.
Боярин тягне молоду до великого дерев'яного столу. Садовить її на лавку, застелену вивернутим кожухом. Жінки у вишиванках розплітають їй косу. Співають весільних пісень.
— Після розплітання косу заплітають знову, — розповідає одна з них. — При цьому волосся мастять медом, вплітають у коси часник, щоб оберігав від недоброго ока, зерно, щоб дітки родилися, і дорогі монети для заможного життя.
У хату молоду заводить її брат. Сам чекає молодого на порозі.
— Я сестру свою беріг, як зіницю ока, то не пошкодуй грошей для її викупу, — каже нареченому.
Той простягає 500 грн. Брат бере гроші, ховає в кишеню. Молодого просить почекати на вулиці, заходить в хату. За хвилину виводить 10-річного хлопчика у вінку.
— Це не наша молода, — наречений береться в боки.
— Як вашу хочете побачити, то ще грошей добавте, — каже брат.
Молодий нишпорить по кишенях. Знаходить 50 коп. Один з його товаришів знімає білого бриля. Ходить з ним поміж глядачами. За 10 хв. назбирує 254 грн.
— За весільним столом з молодої знімають вінок, одягають хустку і виряджають до нової родини, — розповідає Тетяна Нестерова. — У хату свекрухи молода приходила з чорною куркою і кидала її під піч. Це означало, що молода стає рівноправною господинею в новій хаті. Наречених відводили на шлюбну постіль у комору, а весілля вирувало аж до пізньої ночі. Якщо в родині віддавали заміж останню дитину, то батьків катали селом у возику, гойдали в рядні або купали в річці. Навіть із сусідніх сіл збігалися подивитися на таку забаву. Зараз таких звичаїв не залишилося. Замість викупу молодого просять виконати дурнуваті завдання — кричати на все горло або кукурікати під вікнами у сусідів. А замість народних пісень включають попсу.
1 
1
Коментарі
1