В Інституті онкології в Києві хворі на рак діти вчаться ліпити з глини і малювати. Щосереди із Житомира до них приїжджає художниця Олена Гузенко, 36 років. Збираються вони прямо у коридорі, на першому поверсі в онкоцентрі.
За столом сидять троє дівчат і четверо хлопців. Дівчатка запнуті косинками. Стіл заставлений баночками гуаші. У обрізаних пластикових пляшках з-під лимонаду — брудна вода і пензлики.
5-річний Сергій чекає, доки Олена виведе йому на кухонній дощечці рибу. Після хіміотерапії у нього потроху відростає світлий чуб. Сергійкові не сидиться на місці: він зривається і біжить до сусідньої палати. Виводить звідти маму. Сідає на лавку спиною до всіх, розкладає перед нею фарби.
— Мам, бери водичку...
Олена енергійним рухом відкидає кучеряве волосся, що спадає на обличчя.
— Він сам повинен це робити! — супиться.
— Хотіла, щоб він не замазався, — виправдовується жінка. — Учора тільки вистірала один костюм, сьогодні — другий. Дощ надворі. Не висохло. Сєрьож...
Малий зосереджено ставить на рибі цяточки.
— Ладно, малюй! — витирає жінка сльози в кутиках очей.
— У моєї хорошої знайомої з Житомира тут померла трирічна дитина, — пояснює Олена. — Тому я тут. Ці діти не ходять у школу, майже не розвиваються.
По коридору проноситься інвалідний візок з білявим хлопчиною. Його штовхає Сергійко. Зупиняється біля столу.
— Усе! Злазь, — заявляє Сергій, — бєнзін закінчився.
Біля 11-річної Каті сидить Марина, 7 років, — дівчата розмальовують шкатулки. У Марини гострі плечики, вона помітно сутулиться.
— Що любиш малювати? — питаю.
— Котіка, — надуває губи. — У мене вдома є котік і два пекінеса. Їх звуть Даша і Джеря, а кота — Рижик. Противний, але я його вчу, коли вдома буваю... Я в школу передала учительці досточку з калиною. Вона подумала, що це якийсь мастєр зробив, — Марина втягує голову і сором"язливо усміхається.
37-річна Людмила Буряк привезла Марину до Києва з П"ятихаток. Захворіла дівчинка у п"ять років.
— У школу недільку всього походила, — зітхає Людмила. — Принесла 12 балів за вірш. Лікарі думали, може, ангіна — у неї шия напухла. Пішли на УЗІ, а там кажуть, що три сантиметри опухолі знову появилося.
Заходимо у палату на чотири місця. На двох ліжках, відвернувшись до стіни, лежать хлопці. Люда швидко прибирає з постелі миску з макаронами і шматочком курки. Їжа ледь почата.
Ми вже і машину продали, і позичок понабирали
— От Маринка! Ох і їдака! — докірливо вигукує. — Вона зараз після хіміотерапії. Не знаємо, чим її уже й кормити. Стараєшся, щоб вона щось хороше їла... По 100 грам береш, бо все дороге. Вчора у неї спинка розболілася: лімфовузли збільшилися до трьох сантиметрів. Я пішла, лікарки спитала, а та каже: "Таблєтку дай". Дала... Вона раз п"ять вирвала.
— А де ви в Києві живете? — питаю.
— Тут. На одному ліжку спимо, — посміхається гірко. — Ми вже звикли: по лікарнях з 2003 року. Вона держиться, але її організм... — опускає очі. — Їй пітаніє треба хороше, а наше состояніє не дозволяє. Я приїхала сюди із сотнею гривень. При лікарні є церква, то місцевий батюшка дав ще 300. Це все, що у мене є... — каже розгублено.
Одна хіміотерапія цій сім"ї обійдеться щонайменше в три тисячі гривень.
— Ми вже і машину продали, і позичок понабирали. Зарплата у чоловіка маленька — 500 гривень. Ще на Маринку виплачують 280. Це чєпуха, — обхоплює голову руками.
Раптом Людине обличчя про-світлюється.
— Зараз я вам фотографії покажу, — каже. — Марина у мене середня. Старшій — сімнадцять, вона вже випускниця, а меншій — шість буде. Це ми їздили на концерт. А оця дівчинка — Маринина подружка, вмерла четвертого числа. Їх додому відпустили, а вона померла. Батьки дівчинки подзвонили, а вона почула той дзвінок.
А оце Маринка, — продовжує, — картоплю в зубах держить. А оце мій чоловік — м"ячик шиє. У нас такий підробіток: м"ячик коштує 5 гривень, ну 10. Він осмотрщиком вагонів на залізниці працює. Пробіжить по вагонах, а тоді хапається шити. За ніч йому треба 30 поїздів обійти.
Маринина мама каже, що буде вдячна за будь-яку допомогу її доньці.
— Вона у нас слухняна! Коли їй було п"ять років, трирічну сестричку не боялася на неї залишати... Любе танцювати, співає вовсю. Буває, включить музику і оголошує, що зараз виступатиме Марина Кучмова. Чого вона собі такий псевдонім придумала?
Виходимо у коридор.
— У мене тут один папа малювати почав, — розповідає Олена.
Показує натюрморт на старій лікарняній шафі. На ньому зображена скляна ваза із зеленим виноградом.
2 
1
Коментарі