У неділю по обіді на ковзанці на пл. Ринок у Львові близько 50 людей. Штучний майданчик щозими облаштовують за ратушею. Година катання коштує 30 грн, із прокатом ковзанів — 40 грн.
— Трохи мало місця тут. Як у когось із розгону вріжуся — будуть плачі. Давай ліпше з понеділка прийдемо, коли менше людей, — перемовляються двоє хлопців в болоньєвих чорних куртках. З-за огорожі заглядають на ковзанку. — О, диви-диви, які голубки. На ходу цілуються, — кивають на хлопця і дівчину в білих пухових куртках. — Ото зараз гепнуться посередині, й буде любов, — регочуть.
Львів'яни 27-річна Інна і 29-річний Петро Войченки катаються в парі. Чоловік попереду, тримає жінку за руку.
— Я кататися не вміла. Торік Петя вперше мене сюда витягнув, — згадує Інна. — Не встигла я ще добре стати на лід, як гепнулася. Петя підняв мене і так попри бортик ми ледве пройшли на ковзанах один круг. Стали, щоб відпочити. І тут Петя бере мене за руки й такий: "Давай я тобі ручки погрію". Раптом бачу, надіває мені колечко на палець. Я стою в шоці, не знаю, що робиться. А він: вийдеш чи ні? А я слова вимовити не можу, тільки головою киваю. Торік восени ми одружилися. Він досі з мене сміється. Каже, що коли освідчувався, я так остовпіла.
Войченки живуть в орендованій квартирі неподалік центру. Дітей не мають. Працюють в одній фірмі. Інна — бухгалтером, Петро — менеджером із добору персоналу.
— Тяжко в сьогоднішніх умовах створювати сім'ю. Держава нічим не хоче допомогти. Хоч би якісь гуртожитки давали, — говорить Петро. — Мені батьки постійно казали: заробиш стільки, щоб належно утримувати жінку і дітей, тоді можеш женитися. Але я бачив, що тридцятка вже на носі. Думаю, отак зістарюся, а до квартири не дороблюся. І тут зустрів Інну.
Люди стають у чергу, щоб їм видали ковзани.
— Як то так, у вас що, тільки дві пари 36-го розміру? Шо за неподобство. Здирають гроші, а коньками закупитися не можуть, — обурюється жінка на вигляд років 35 у червоному пальті. — Донька вже півгодини мене на катку чекає. Чому я маю за простой платити?
— Жіночко, мусите почекати. Нічим зарадити не можу. 36-й у нас не ходовий. Хочете, беріть 37-й, — відповідає працівник ковзанки. — Вам не напасешся. Як тільки закупимо партію, через місяць можна викидати. Всьо знищите.
— От держава. Стовпотворіння як були за радянських часів, так і лишилися, — зітхає 66-річний Олег Михайлович. — Прийшов сюда з жінкою Люсею. От як вона вишиває на льоду. Танцювала замолоду в балеті. Та так, що не міг відірвати від неї очей, коли на сцені оперного виступала. Тепер Люся поміняла пуанти на коньки. Їй завжди подобалося фігурне катання. Але у Львові школи, яка би готувала танцюристів на льоду, ніколи не було.
Махає дружині.
— Мушу йти, а то зараз зароблю від своєї Люськи.
— Малі придурки бавляться в лови і збивають усіх на своєму шляху. Щойно у мене врізалися, — дівчина років 20 кричить у слухавку мобільного. — Маю шишку на голові. Сподіваюся, то не струс мозку.
2 
1
Коментарі