— Найстрашніший момент у житті стався на другий день мого приїзду в Піски. Заночували в хаті, де був штаб батальйону ОУН. Наступної ночі — прицільний обстріл. Пряме влучання в нашу хату. Убило Давида зі Львова. Дізналися, був багатий чоловік. Покинув усе, пішов воювати. Не встиг зробити на війні жодного пострілу, — розповідає фермер 35-річний Сергій Бондар із Соболівки Шполянського району на Черкащині.
Восени 2014-го пішов добровольцем до батальйону ОУН Миколи Коханівського. За півроку захворіла мати. Покинув службу. Торік жінки не стало.
Зустрічаємося з Сергієм у кафе "Варенична" в центрі Черкас. Замовляє каву без молока.
— Я був останнім піонером у селі, — продовжує. — Нас ще змусили в них вступити. А наступного року піонерія вкупі з Союзом накрилися мідним тазом. Якось за участь у шкільному хорі нас нагородили путівкою в Крим. Поставили умову — взяти з собою червоні галстуки. Мені було 10 років. І я знав, що це таке — родичів комуністи розкуркулили. Уперся: нізащо не вдягну. Вчителька російської мови сказала: "Якщо так, то нікуди не їдеш". Усі поїхали, а я залишився. Однокласники повернулися вже в синьо-жовтих галстуках.
16-річним прийшов до хлопців-оунівців. Організацією заправляли в Черкасах Ігор Тополя та Руслан Зайченко. 2001-го розпочалася акція "Україна без Кучми". Я одразу погодився їхати до Києва. Пам'ятаю, як до Руслана підійшов мій товариш. "Скільки часу плануєте бути в Києві?" — запитав. Зайченко подивився лукаво: "Або добу, або 15 діб, або 15 років".
Той хлопець не поїхав. А я мерз у Києві в наметі. З нами були соціалісти. Поруч ходив Юрій Луценко — худий, у шкіряній куртці й окулярах. Перед 9 березня, днем розгону, я поїхав до Шполи. На метро Вокзальна схопили міліціонери — сільські бовдури, які з акцентом говорили російською, насміхалися. Мовляв, націоналіста спіймали. На все життя запам'ятав огидні пики.
У 19 років Сергій Бондар став наймолодшим депутатом. Обрали до районної ради від "Нашої України". Був заступником керівника районного штабу "Нашої України", куратором жовтої та чорної "Пори".
— У Києві під час помаранчевої революції відчував гордість від слова "президент". Але після виборів пішов із "Нашої України". Революцію робили одні, а посади ділили другі, — каже Сергій. — Спробував приєднатися до "бютівців". Побув із ними місяць. Почали брати в списки колишніх "янучарів". Сказав про це головному "бютівцю" області Володимирові Олійнику — тому, що зараз у Москві черговий "український" уряд у вигнанні очолює. Він подивився на мене, як на інопланетянина: "Тобі не все одно? Ми ж тобі гроші платимо". Виключили мене з усіх списків. Відтоді Юльку та її братію спротивив.
На той час мав невелику пасіку. У технікумі навчався на пасічника. Зловив свій перший рій. За півтора року купив 20 відводків бджіл. Тримаю 100 вуликів. Є гуртові покупці. Беруть одразу по 200 літрів. Ще вирощую лохину, маю її 20 гектарів.
Приємно, що в Україні розвивається підприємництво. Сусід подивився на мою лохину, й сам захотів, — додає Сергій. — Якби хтось запропонував покинути все й ходити на роботу з 8:00 до 17:00 — не пішов би ні за які гроші. Це мій найбільший кошмар.
Сергій — неодружений, живе сам. Батько — в Черкасах.
2 
1
Коментарі