Льотчик Володимир Федорко рятував свиней із полум'я
— С меня началась династия авиаторов Федорко. Может, потому что родился в день советской авиации — 18 августа 1926 года, — розповідає льотчик 90-річний Володимир Федорко зі Сміли на Черкащині. Льотчиками стали обидва його сини та два онуки.
На стінах трьох кімнат квартири Володимира Федорка висять його фотографії. На одній святкує День перемоги — тримає на вулиці червоний прапор. Біля шафи на ватмані наклеєні світлини з передвиборної президентської кампанії 1999 року. Поряд — подяка від Петра Симоненка.
— Про політику не розмовлятимемо. Відповім словами першого президента України Михайла Грушевського: "Біда України в тім, що нею правлять ті, кому вона непотрібна", — цитує українською.
Володимир Григорович одягнений у сіру сорочку пожежника, камуфляжні штани й домашні капці. На грудях — кругла медаль "Супердед". Її подарували внуки. Сідає на стілець біля письмового столу, закидає ногу на ногу. Авіатором Володимир Федорко став під час Другої світової війни. 1943-го закінчив школу молодших авіаційних спеціалістів.
— Нас була група з 15 хлопців. Через рік стали авіаційними мотористами. Відправили на Білоруський фронт, — розповідає Володимир Григорович. — Видали на тиждень сухий пайок. Ми його за два дні з'їли. На станціях продавали свою білизну, щоб купити поїсти.
У червні 1944-го у Вітебській області вдвох із товаришем захопили в полон групу німців. По обіді йшли в місто Улла Ушацького району. Минали ліс. У мене на нозі розмоталася обмотка. Поставив на землю казанки, а товариш пішов уперед. Чую — за спиною шум. Оглянувся — стоїть гурт німців. Попали в оточення й заблудилися в лісах. Покидали на купу зброю. Товариш підбіг, схопив автомат і кричить: "Хенде хох!" А вони знесилені, не можуть підняти руки. Форма висить, як на скелетах. Забрали їх з собою. Коли почули запах кухні, рвонули туди. Почали куски хліба запихати до рота. Наш офіцер вистрелив і відігнав, бо вони одразу померли б. Їх посадили на машину й кудись повезли.
У серванті на верхній полиці біля книжок лежить наручний годинник. На ньому зображений білоруський прапор і написано "День республики".
— Це передали від Лукашенка. Вручили у Вітебську 26 червня 1999 року, в день визволення міста. І настінний килимок із зображенням дореволюційної ратуші Вітебська. Я незадовго до цього написав листа Лукашенку, що там воював. Вислав йому вітебську газету за 22 червня 1945 року. Мене запросили на святкування. Їздили на єдине в Радянському Союзі кладовище льотчиків.
Після заходів обраних відвезли в ресторан. Я хитрий — примостився скраю біля естради і не п'ю. Навпроти сидить піп і запитує: "А чого ви не п'єте?" Кажу, я своє візьму. І тут оголошують танець. Я ж нахаба, підійшов до сцени й подав руку найкращій співачці. Запросив на танець. Опісля сів за стіл і кажу: "А тепер наливайте стакан". Всі: "Та, може, не треба". А мені легше випити стакан, ніж дві чарки по 100 грамів, — сміється Володимир Григорович.
Кінець війни Володимир Федорко зустрів у Латвії. Брав участь в обороні Китаю під час Японсько-китайської війни 1937–1945-го років. Написав книжку "Красный путь Китая". 1954-го з дружиною Єлизаветою та двома дітьми переїхав до Черкас. Працював в обкомі комсомолу, потім — в обласному управлінні кримінального розшуку. Навчався в університеті на юриста.
— Перші справи були резонансні, — згадує Володимир Федорко. — В Христинівському районі розкрив убивство заступника сільського голови. За кулею в голові визначили тип зброї. Я в селі поселився під виглядом землевпорядника. Через півтора місяця знав, хто жене самогонку, в кого яка залишилася від війни зброя. Так вийшли на одного чоловіка. Його неодноразово затримували за крадіжки цукрових буряків і мішків цукру на заводі. Нібито захотів помститися. Розповів, що були з убитим на толоці і добре випили. Додому пішли вдвох. Дорогою посварилися, і він вистрелив у голову. Пішов показувати нам, де заховав зброю — на даху під стропилами. Новісінький іменний вальтер якогось есесівця. Вбивцю засудили на 15 років.
1967-го Володимир Григорович переїхав у Смілу. Призначили начальником інспекції районного держпожежнагляду. 15 років викладав у місцевому профтехучилищі військову справу.
— Їздив перевіряти колгоспи. Нажив собі ворогів серед їхніх голів. Називали мене "безпощадний". Але я був справедливий, — продовжує чоловік. — Якось побачив посеред села цистерну з бензином. До неї під'їжджає колгоспна техніка і прямо тут заправляється. А через дорогу — дитячий садок. А якби та цистерна вибухнула? Дав голові колгоспу три дні перевезти її в безпечне місце. Пригрозив тюрмою. Подіяло.
1970 року в Ташлику горіла ферма. Свині репетують. Я рвонув усередину. Перед цим на мене вилили кілька відер води. Кинувся відкривати загороди. А з іншої сторони ферми відкрили ворота. Від протягу полум'я вдарило мені в очі. Свиней урятував. Голова колгоспу подарував мені за це гусака.
Має 11 правнуків
Льотчик Володимир Федорко народився в селі Буди Харківської області. Мав молодшу сестру Людмилу. Батько Григорій Іванович працював у суді. Сім'я часто переїжджала. Жили на Харківщині, Донеччині, в Луцьку.
— Одружився після війни, — каже Володимир Григорович. — Із Лізою познайомився 22-річним. Їй було 24. Працювала швеєю-мотористкою на фабриці у Калініні. Це було місто наречених. На одного хлопця — дев'ять дівчат. Я служив там.
Якось нам дали вихідний. Із хлопцями стояли на зупинці. З трамвая вийшли дівчата. Хлопці своїх розібрали. А мене штовхнули: "Іди за нею" — показали на Лізу. Вона була красива, з гарним станом. Але не одразу погодилася, щоб провів до будинку.
Зустрічалися два роки. На весілля подарував Лізі ось що, — знімає зі стіни чорну дамську сумочку зі срібним ланцюжком замість ручки.
Через рік у подружжя народилася донька Вікторія. Потім — два сини. Вони живуть у Росії, донька — в Одеській області. Володимир Федорко має вісім онуків та 11 правнуків.
— На день народження всі з'їжджаються, — розповідає чоловік. — На цей ювілей куплю собі дев'ять розкішних білих троянд. Дуже їх люблю. Будемо стаканами пити самогонку, закушувати огірками й оселедцями.
Дружина Володимира Григоровича померла 2006 року від раку. Прожили разом 55 років.
9 
1
Коментарі