30 вересня вперше пішли до школи 6-річна Ольга й 9-річний Анатолій. Вони разом із батьком і братами 4-річним Іллею та на рік молодшим Добринею жили в халабуді серед лісу біля села Велика Олександрівка Бориспільського району на Київщині. 20 вересня дітей перестріли в лісі грибники. Наступного дня до родини навідалася міліція. Малих забрали в соціально-реабілітаційний центр у селі Копилів Макарівського району Київської області.
44-річний Володимир Павленко з Великої Олександрівки збирав гриби. Посеред лісу зустріли Ольгу, яка гуляла між дерев.
—?Десь на 2 кілометри зайшли в ліс, — згадує Володимир Павленко. — Раптом назустріч вибігла дівчинка. Побачила нас — і тікати. Добігла до дерев'яної халабуди, зупинилася. Розповіла, що мама їх покинула два місяці тому, тепер вони живуть із "дядьою Володею". Він поїхав у місто, а брати пішли по дрова. Я дав їй 20 гривень. Мала взяла їх і каже: "Які гарні!". Дитина доглянута й причесана. Наступного дня, коли приїхали сюди з міліцією, Володю вона вже називала батьком.
Чоловік народився в Росії. Одружився і жив у місті Шепетівка на Хмельниччині. Коли синові виповнився рік, продали квартиру й перебралися до Києва. Дорогою у Володимира, якому зараз 55 років, украли паспорт. Родина оселилася в лісі. Троє менших дітей народилися в хижі. Чоловік приймав пологи. Документів на дітей не оформляв. Дружина рік тому втекла з іншим. Зв'язок із нею втратив.
У гастрономі в центрі села червонощока продавщиця дістає з коробок батончики "Снікерс" та "Баунті", розкладає на вітрині.
—?Той мужчина пару раз у магазин заходив, — розказує. — Брав шість буханок хліба і 4 літри молока. Купляв крупи, макарони і сахар. Іногда шоколадку або канфєт. Зі мною ніколи не говорив. Купляв продукти і мовчки йшов у бік желєзнодорожної станції. Ніколи ні з ким із місцевих не балакав. Як його хібару найти, не підкажу. Моя кума на вихідних у лісі була. Счас у неї спитаю.
Дістає з кишені синього фартуха мобільний "Нокіа". По пам'яті набирає номер.
—?Ларіса, прівєт! — каже у слухавку. — А ти в лісі бачила ту хібарку, де діти жили? Та шо ти кажеш? Оце да, ціла вулиця таких. А як туди пройти?
За хвилину закінчує розмову.
—?Оставите машину перед желєзнодорожною станцією і далі попід шпалами йдіть. Дойдете до стовпа з номером "25" і повертайте в ліс. Там їх найдете.
Біля зупинки на дерев'яній лавці сидять четверо залізничників у жовтогарячих жилетках. Один витягає з кишені куртки пачку "Прими". Пригощає товаришів.
—?Володьку ми всі харашо знали, — каже 37-річний Віталій Нечипорюк, чорнявий, з рівними білими зубами. — Він на електричку на цій станції сідав. Віз у город корзини грибів і ягод, а вертався із сумками всякої їди. Хароший і спокойний мужик. П'яним Володьку ніколи не бачили. Діти всігда були вимиті, в чистій одежі. Їх із собою брав у город рідко. Жінки його вже з год не бачили. Якось питав, куди вона ділася. Сказав: "Пішла. А дітей мені оставила". Більше не розказував. А я не ліз у душу. Ніякий чоловік не любить розказувати, що його жінка кинула.
Володька не крав. Із дітьми збирав гриби, ягоди, лічебні трави і листя для букетів. Усе носив на базар. Казав, за день заробляв по 200 гривень. Половину грошей відкладав на зиму. Воду набирали на цій станції. Приходив із шістьма 5-літровими пляшками. Чотири зв'язував і перекидав через плечі, ще по одній ніс у руках. Якось я спитав: "Чого ти надриваєшся? Ще раз прийди". А він: "Не переживай. Я раньше не такі тяжєсті носив".
Лісом ідемо годину. Стежка закінчується, а халабуди не видно. Вертаємося.
—?То ви неправильно пішли, — на півдорозі зустрічаємо грибника у сірій куртці. В одній руці тримає ніж, у другій майже повний кошик польських грибів. — Я знаю, де він свій лагерь розбив. Не раз його в лісі встрічав. Років три тому бачив із жінкою і старшим хлопчиком — трави собирали. Спитав тоді: "Як ви в лісі живете?". А він: "А шо робить? З дітьми на вокзалі бомжувать? Тут хоч криша над головою є. Можна постірать і їсти приготовить". Жінка мовчала, тільки головою хитала.
У блокноті чоловік малює схему. Каже, треба кілометр іти лісом. Перед поваленою березою звернути ліворуч і пройти ще кілометр. Халупа буде за горбом.
Ідемо по схемі, намальованій грибником. Майже за годину опиняємося перед глибокою канавою, заповненою стоячою зеленою водою. Повертаємо назад і піднімаємося на підвищення. Під горбом стоять дві маленькі халабуди, площею з 10 кв. м із дощок, обтягнутих чорною плівкою. На землі складені дрова, у пеньку стирчить сокира. Навколо валяються чорні від сажі каструлі, мокрий одяг, туфлі з відірваною підошвою й порожні пластикові пляшки. Із однієї халабуди здіймається дим. Чути, що всередині ввімкнене радіо.
—?Здрастє, — край плівки піднімається. Виходить 53-річний Василь у протертих на колінах джинсах і старому светрі. Неголений, сиве волосся немите. — Я тут уже восім лєт живу. Квартіру мав, жінку й дітей. Усе покинув і сюди переїхав. Про Владіміра нічого не розкажу. Зачєм вам? Ви вже так його достали. Дітей забрали і ше хочете якусь пакость зробить? Він кудись уїхав. А дорогу не покажу. Він обіжаться на мене буде.
Фотограф пропонує 10 грн.
—?Нє, мало. Давайте каждий по 10, — ховає гроші в кишеню. — Ідіть по цій тропінкє і прямо до його хибарки попадете.
Житло Володимира — це збитий зі стовбурів курінь, обтягнутий чорною плівкою. Дірки на ній заклеєні жовтим скотчем.
Праворуч під крислатим дубом на столі стоїть блискуча алюмінієва миска, поряд — купою висипані сироїжки. Мотузкою прив'язаний до дерева градусник показує 11 тепла. З другого боку стоять вирізані з пластикової бочки ночви і зо два десятки 5-літрових пляшок. Дві з них — повні. Двері халабуди відчинені. Щоб зайти всередину, треба низько нахилитися. Перекладина прибита на рівні плечей.
У приміщенні тхне потом і невипраним одягом. За дверима валяються стоптані дитячі шльопанці, босоніжки і кросівки. З-під чоловічих туфель 43-го розміру виглядає дитяча книжка "Как собака искала друга". На столі — шматок сала і надкушений шматок хліба. Із відкритої банки "Кілька в томаті" стирчить алюмінієва ложка. Поряд цокає годинник. На прибитій до стовбура дошці відкрита на першій сторінці "Моя книга библейских рассказов". Поряд — Біблія і грубий "Медичний довідник". За ним стоять чотири 3-літрові й літрові банки із сушеними грибами. З одного боку від змурованої пічки — купа дров, з другого — чорний від сажі чайник і три закопчені каструлі. В одній — залишки пісного картопляного супу.
Підлога вистелена дошками. Спальне місце піднімається над нею на 2 см. Застелене шматками картону, дикту й дошками. Замість подушок і ковдр накидані куртки, штани, светри і сорочки.
—?Ми цих дітей ше минулого року бачили, — за кілька метрів від хижі 47-річна Тетяна Захарченко з Борисполя разом із чоловіком Степаном, 51 рік, збирають зонтики і маслюки. — Перший раз вийшли до їхньої халупки. Бачимо, дівчинка ходить із ведмедиком і співає йому колискову. Спитали в неї про батьків. Каже: пішли збирати ожину. А потім додає: "Більше нічого не скажу. Мені не дозволяють із чужими розмовлять". Пригостили її цукерками. Вона взяла і сховалася в курені. Пізніше тут же бачили двох хлопчиків, які грали у хованки. Батько перебирав гриби. Він і зараз тут живе. Але почує, що хтось іде — зразу в ліс тікає.
2 жовтня Володимир відвідав дітей у реабілітаційному центрі. Його привезла знімальна група одного з телеканалів.
—?Дійсно, був він у нас. Ми могли не впустити, адже в нього немає документів. Але вирішили дозволити побачити дітей. Вони годину спілкувалися. Привіз їм апельсини й шоколад, — розповідає телефоном директор центру 51-річний Ігор Філіпов. — Поводився чоловік пристойно. Ніяких проблем із ним не було. Просив, щоб дозволили приїжджати кілька разів на тиждень. Поки що домовилися, щоб він телефонував перед тим. Що з дітьми буде далі, вирішить слідство і суд.
Анатолій, Ольга, Ілля і Добриня поводяться чемно, не вередують.
—?Діти абсолютно здорові — немає ніяких соплів чи кашлю. Активні, всім цікавляться. Поки що старші ходитимуть до школи, молодші залишатимуться в дитячій групі, — говорить директор. — Усі живуть в одній кімнаті. Кажуть, їм тут подобається.
Родині подарують будинок
—?Чоловік може повернути собі дітей, якщо доведе своє батьківство. Для цього треба зробити тест ДНК, — пояснює 42-річний Микола Жукович із київської обласної міліції. — Йому треба буде знайти житло і влаштуватися на роботу. До весни діти лишатимуться під наглядом соціальних працівників.
Кажуть, знайшовся благодійник, який пообіцяв подарувати родині будинок під Києвом. Володимирові необхідно відновити паспорт, щоб можна було на нього оформити документи. На це піде місяць.
2 
1
Коментарі
3