Колишній мер Києва Олександр Омельченко, 68 років, вирішив повернутися в політику. Очолив київську міську організацію партії "Єдність". Із цієї нагоди Сан Санич провів прес-конференцію в одній з інформагенцій. Критикував нинішню владну київську команду.
— Чому без рішення сесії акціонували "Київхліб", "Київмлин"? Об"явлена емісія банку "Хрещатик". Алюмінієвий завод, зоопарк, сім ринків комунальних. Щоб усе вкрасти у киян! — запевняє колишній голова столиці.
— Збираюся не дати новій владі Києва зробити зло. Упередити, — пояснює Омельченко.— А на мера балотуватися я не буду, бо ревнивий.
Зараз на рахунку міської організації "Єдність" 70 грн. І офісу ще немає. Розмову з Омельченком його помічник обіцяє організувати в салоні чорного джипа "Тойота-Лендкрузер", на якому Сан Санич приїхав. Зрештою зустрічаємося в одному з кабінетів інформагенції.
Омельченко сидить у шкіряному кріслі. Темний вовняний піджак розстебнутий, краватка в червону смужку послаблена. Із рук не випускає мобільного телефону. Питаю, чим займався після виборів.
Син у Берні дипломатом
— Відпочивав, — відповідає, — аж заморився. Але всю відпустку не використав, бо там набігло аж 211 днів. Десять років не був у відпустці. Їздив не за рубіж, а по Україні, сам був за рулем. На спідометрі в мене 38 тисяч кілометрів.
Родині тепер більше приділяєте уваги?
— Вони вболівають за мене, переживають. Маю двох синів. Ян у Берні дипломатом, уже два роки виконує обов"язки посла України в Швейцарії. А менший, Олександр, удруге став народним депутатом.
Ви забезпечена людина?
— У межах розумного, — каже. — Жодної гривні пенсії ще не взяв. Щомісяця мені нараховували по 2800 гривень, за рік це — 31–32 тисячі. Бухгалтерія централізовано перераховувала ці гроші в чотири інтернати. За вісім років 132 чи 131 тисяча набігло. Випиваю я — від Н2О до сложних спиртів — не більше, ніж середній киянин. І з"їдаю не більше. Ніколи не любив морепродуктів, а що люблю — не дуже дороге. Одягаюся не щиголем і не оборванцем. Костюмів маю на п"ять–сім років, сорочок — на десять.
Пасіка? Ну, то не бізнес, а потреба душі. Цього року зібрав на різних пасіках найбільше — чотири тонни меду. Розвезли по інтернатах, у дома престарілих. Пригощаю знайомих, родичів. Людмила моя готує хорошо. Сини й невістки працюють. Онуки от тільки обдирають, як усіх дідів-бабів, — посміхається Омельченко.
Ви підтримували спорт. А самі займаєтеся?
— Мав звання майстра спорту з класичної боротьби. Брав перші місця в армії, коли служив у Кронштадті. А зараз зарядку роблю. На службовій дачі — скромній, у Кончі-Заспі — маю спортивний велосипед. Харківський, у веранді йому місце. Шведська лєсніца, турнічок. Але головне — це купання!
Нагадує, що сім років очолював федерацію хокею.
— Гірко дивиться, що з хокеєм тепер робиться. А з футболом? Уже до "Арсеналу" підступається Черновецький. Ми з Олександром Кузьмуком цю команду з нічого зробили, — Сан Санич коситься на попільничку, але не закурює.
— Я вчора після часу ночі не міг заснути. Наші програли "Реалу" 1:5. Думаю, поп"ю кофе, вийду до журналістів. А вони скажуть: хлопець, мабуть, із сауни прийшов.
Ви казали, що ревниві. А вас дружина не ревнує?
— Думаю, моя Людмила — найревнивіша жінка в світі, — сміється Сан Санич і крутить у руках мобілку. — Я теж ревнивий до жінок. Якщо нема ревнощів, нема й кохання. Але коли самодурство або переходить всякі границі, то, звичайно...
Прошу розповісти про онуків.
Костюмів маю на п"ять–сім років
— З онуками мені пощастило. Усі п"ятеро похожі на дідів і бабушек. Навчаються на відмінно, бо я дуже строгий. Я і до синів був строгий. Обидва майстри спорту з боксу були.
Які стосунки з братами Кличками?
— Віталій і Володимир молодші за моїх синів. Я ставлюся до них як до видатних спортсменів. А щодо моральних якостей Віталія, то... — зважує слова. — Хай він сам оцінить свою гідність. Маю на увазі баталії за пост міського голови. Або хай спитає свого батька й матір, як вони оцінюють. Я з його батьками знайомий.
Колись ви відмовилися давати інтерв"ю 13-го числа. Забобонні?
— Ні, — сміється Омельченко. — На флотах усього світу 13-го номера кубриків не буває. І в престижних готелях такого номера нема. Назвати себе глибоко віруючим не можу. Але вірю в силу природи, її божество. Ну, і в Бога.
1938, 9 серпня — народився в селі Зозів Липовецького району на Вінниччині
1956 — закінчив сільську школу зі срібною медаллю
1959 — бетоняр на будівництві в Києві
1959 — служба в армії
1960—1987 — робота в Головкиївміськбуді, пройшов шлях від майстра до першого заступника начальника
1966, 12 січня — народився син Ян
1968, 10 жовтня — з"явився на світ син Олександр
1987 — радник-консультант у Республіці Афганістан
1996 — голова Київської міської держадміністрації
1999 — обраний Київським міським головою
2001 — "Герой України"
2002 — удруге обраний міським головою
2006 — програв вибори Леонідові Черновецькому
2 
1
Коментарі