69-річний Остап Кіндрачук грає на бандурі у центрі Львова біля готелю "Жорж", що на площі Адама Міцкевича. Познайомилися, коли він смакував за рогом кавуна.
Із-за пазухи витягує книжку вбитої московської журналістки Анни Політковської "Друга чеченська". Каже, щойно купив у книгарні.
— А я кримський, — розповідає. — З Ялти. З 1956-го живу там. А народився в 1937-му на Прикарпатті. Є там райцентр такий — Городенка, глухомань між Дністром і Прутом.
Чому з Франківщини до Ялти переїхали?
— Не з Франківщини, а з Казахстану. На цілинних землях трактористом працював, у Павлодарській області, неподалік місця, де Єрмак загинув. Руки собі обморозив. Лівою можу грати тільки одним пальцем.
Розповідає, що вивчився у самодіяльній капелі.
— Був там такий Олексій Федорович Нирко, випусник ГУЛАГу. Колись учився у Львівській консерваторії. З другого курсу забрали його за Полярне коло, а в хрущовську відлигу випустили. Приїхав у Ялту поправити здоров"я і організував капелу при клубі медпрацівників. Я вийшов пиво попити, чую — звуки бандури. Зайшов до клубу. "А ти чого, лобуряко, сюди приперся? — гримнув він. — Дівчат від бандури відбивати?" Але дав мені клубну бандуру, і я ввечері прийшов додому абсолютно тверезий, чим немало здивував своїх домочадців.
Відтоді, мабуть, не розлучаєтеся з бандурою?
— І не п"ю зовсім, навіть шампанського на Новий рік.
Ви козак?
— Коли у Криму мішковщина була — "рубльовий рай" обіцяли, то з усього бувшого Радянського Союзу зібрали уголовні елементи, понадівали їм лампаси і назвали таврійсько-донським козацтвом. А кілька десятків українців організували козацтво таврійсько-запорізьке. Першою нашою акцією було підняття синьо-жовтого прапора. Набігло три сотні бабусь мєшковських прапор шматувати. А нас 15 чоловік усього, і я з бандурою. Слава Богу, татари з"явилися. Стали колом круг нас, і ми всередині прапор підняли.
Багато кобзарів в Україні лишилося?
— 1991-го на перший з"їзд зібралося 25. Я був тоді моряком Ялтинського порту. Возив людей на "кометі" в Сочі, Одесу. Наш начальник усі "комети" попродав грекам у Егейське море й палацик собі на Кіпрі побудував, а нас — за ворота. Я пішов кочегаром працювати і на бандурі коло кочегарки грав. Туристи закордонні проходили, накидали марок. Я потім порахував — місячна зарплата виявилась!
Розповідає про свої мандри.
У Казахстані руки собі обморозив
— У реєстрі я в Ялті числюся, а сам блукаю по Україні й Польщі. У Львові часто грав, доки донька тут в університеті вчилася. Знайшла собі чоловіка молдаванина, він її до Кишинева забрав. Тепер там двоє онуків, їжджу до них. Є ще два сини. Старший свою меблеву майстерню має, а молодший журналістики в Сімферополі вчиться. Онуків маю вісім. Онук Кирило старший від меншого сина на рік.
Поляки — вдячна публіка?
— За сім років тільки одна дурна жінка в Кракові спитала: "По якему тут спєваш? Нєма такєго янзику! Нема ніяких українців — то жиди придумали". Кажу їй: "То жиди — мудрий народ, бо нас аж 47 мільйонів напридумували, а вас, поляків, тільки 30". Мене там сприймають за козацьку екзотику. Коли вийшов фільм "Огнем і мечем", у них цікавість до козацтва пробудилась. Як мимо мене проходять, шепчуть: "Огнем і мечем, огнем і мечем".
Може, у вас і зброя є?
— Аякже, — вихоплює з торби пістолет зразка 1718 року і приставляє мені до лоба. — Та не бійтеся, то запальничка. Сьогодні день будній, то світити ним необов"язково. А в свята на поясі тримаю.
А в Криму як сприймають вас?
— Є там зо 5–10 бабусь крикливих. Пристають: "Що ти тут на бандєровському інструментє пєсні граєш? Я їм кажу: нічого, пережили ми ваші гулаги, то побачимо, чи переживете ви мою бандуру.
Хвалиться, що знає пісні різними мовами.
— Я по-молдавськи вмію, про гайдуків особливо. А в Польщі нахапався польських пісень. "Місяць на небі" поляки від мене самі почули й переклали.
Затягує: "Хаз ген захтунг інгер вайте, треттен від бур зіг ербайте. Інге комен нихт ен дойч — підманула, підвела!" У німецьких туристів локатори включаються, лише коли свою мову почують, — пояснює.
Підходить п"яний дядько.
— А білоруською, діду, можеш? "Галю"?
— У мене 120 українських пісень. Отут на бандурі всі назви написані, вже стерлися зовсім. Є козацькі, стрілецькі, чумацькі, повстанські, весільні, жартівливі.
А помаранчеві? — питаю.
Остап співає на мотив "Думи мої": "Правлять в нашій Україні кілери, бандити, а гарант наш неспроможний людей захистити. Де ви, новії Шевченки, Петлюри, Бандери? Хто поведе Україну до нової ери?"
Про щось мрієте?
— Коли дитиною був, у батька загін УПА переховувався в стодолі. На Різдво лютий мороз був. Батько постелив соломи великий шар і усіх дванадцятьох до хати запросив. Вони з кулеметами, гранатами зайшли, я з їхніми набоями грався. Тримали вони мене на колінах і казали: "От виборемо нашу Україну, і буде український рай на землі".
Питаю, чи пише сам вірші.
— Ні, — каже. — Поетичного дару не маю. Сюди інколи "швидка" приїздить — там працює водій один, звати Михайлом. Так він і вірші свої мені почитає, і коломийку заспіває.
2 
1
Коментарі
1