Відшукати барак, у якому мешкає з п"ятьма дітьми Інна Куляша, 34 роки, непросто. Гнітючого совкового вигляду будинок заховався за високим парканом охоронної фірми "Інтер". У Інниному "кутку" мешкає шість родин, а всього в бараці — 20.
Підлога в будинку — дерев"яна, стіни пофарбовані синім. У повітрі — запах спільної кухні. Стукаю у кімнату N5. За дверима чути дитячий гомін і плач. Відчиняє господиня — в коричневій блузці й темних штанах. На руках у пані Інни дев"ятимісячний син Богдан. По тісній кімнаті бігає дворічна Маргарита.
— На дивані уночі сплять троє старших дітей: 15-річна Зореслава, 11-річна Іванна і семирічний Михайлик, — розповідає Інна.
Старшій Зоряні диван-малятко вже замалий, тому під ноги, аби не звисали, мама підставляє табуретку. Двоє менших сплять із Інною.
— Не роззувайтеся, проходьте так, — запрошує господиня.
Між двох диванів стоїть сервант: Інна перегородила ним кімнату, щоб діти могли заснути, коли працює телевізор. На площі 13,4 квадратних метра мешкає сім"я із шести людей.
— Дехто з сусідів розжився на квартиру, а цю кімнату здає пожильцям. Гамір, гулянки до ночі. Через тонкі стіни чути всі звуки, — скаржиться Інна. — Тому Зоряна вчить уроки після 12-ї ночі — коли сусіди влягаються спати.
У 60-х роках цей будинок звели для в"язнів. Засуджені працювали на цегельні, а жили тут. У Луцьку його досі називають бараком.
Диван-малятко замалий, тому під ноги підставляє табуретку
— Кухня спільна з сусідами, на шість сімей, — розповідає мати. Стіни в кухні темні, є три електроплити, на столах — багато різнокаліберних каструль і сковорідок. Інна підводить мене до вікна: показує при стіні на вулиці брудну калюжу.
— Протікає каналізація, — пояснює. — Ремонтувати ніхто не хоче. Стіна мокріє, цвіте. І туалет — на вулиці: діти мусять бігати навіть у морози.
Ми повертаємося до кімнати.
— З 1999-го стою в черзі на квартиру, — продовжує. — На пільговій черзі по інвалідності дитини стояла, була 2634-та. Тоді ще у мене було троє дітей. Зараз стоїмо у черзі по бідності. Діти підросли, Зоряна вже велика, а в хаті навіть переодягтися ніде. Перемо на кухні, миємось — також...
— І я миюся на кухні, — притискається до мами мала Маргарита.
— Я прошу хоча б однокімнатну квартиру — щоб туалет був, — веде далі Інна. — Якось прийшла на прийом до попереднього мера, він і каже — їдьте в село.
У село Інна їхати не хоче.
— Обидва чоловіки в мене померли, — розповідає. — Коли приїхала на Волинь, працювала на підшипниковому заводі. Потім вийшла заміж за Миколу. Та він упав і вдарився об поріг головою. Я тоді була в Польщі на заробітках, навіть на похорон не приїжджала — ніхто не сповістив. Другий чоловік, Ігор, узяв мене з трьома дітьми. Через півтора року в нас народилася Маргарита. Але 2003-го і його не стало. Тоді зійшлася з Вітею — він був добрим, за дітьми дивився, доки я їздила на заробітки. Та коли народився Богданчик, він десь зник. Рідні в мене нема. Навіть нікому продуктів із села прислати. Картоплю, капусту, моркву, — все купую на базарі. Пробувала біля річки садити город — крадуть усе. Щомісяця я отримую до тисячі гривень на дітей. А на продукти треба півтори тисячі. Жодне з моїх дітей не знає, що таке памперси, — зітхає. — Ми навіть одягу не купуємо. Всі одягаються з гуманітарки. Я ту одежину потім вишиваю бісером.
Зі школи саме прийшла Зореслава. У чорному пакеті принесла гуманітарку. Маргарита заходжується приміряти речі:
— Правда, я класна? — накидає широкий шалик.
— Троє старших учаться в інтернаті, там і харчуються, — пояснює Інна. — Інколи вони глядять малечу, а я підторговую на базарі — трохи сама плету. Але цього замало. Сьогодні дві гривні в бюджеті залишилося.
Дві гривні в бюджеті залишилося
Вона розповідає, що отримала цю кімнату від цегельні. Пропрацювала там 11 років. А потім її звільнили. Каже — не попередили.
За муніципальною програмою подолання бідності Іннина сім"я — серед тих тридцяти, які гостро потребують поліпшення житлових умов у Луцьку. Але їм кажуть, що для вирішення проблеми потрібно знайти 4 млн 100 тис. грн.
— Домовилися з іншими багатодітними піти на прийом у мерію, — розповідає Інна. — Просиділи у приймальні з сьомої ранку до вечора. Повз нас до кабінету бігали якісь люди з паперами, а нам сказали, що "немає часу".
Знаєте, про що мріють мої діти, — каже на прощання. — Зоряна — про двоярусне ліжко, а Михасик — про кімнату з туалетом.
1972 — народилась у Криму, в с. Воїнка Красноперекопського району
1987 — загинули у автокатастрофі батьки
1987 — переїхала на Волинь до бабусі
1990 — вийшла заміж за Миколу Куляшу
1991 — народилася перша донька Зореслава
2001 — помер чоловік Микола
2005 — народилася п"ята дитина — син Богдан
2 
1
Коментарі
1