45 років тому виходити заміж за Богдана Ганні не радили ні родина, ні навіть священик: хлопець не мав обох рук. У війну Богдан і ще двоє пастухів знайшли на луці маленьку жовту коробку. Хлопці почали виривати одне в одного знахідку. Несподівано пролунав вибух. Одного розірвало на шматки, другому поранило ноги, а Богданові, який саме тягнув вибухівку до себе, пошкодило руки.
— Нині їх, напевно, врятували б. А тоді ампутували. Сказали, що й так не виживу. А я став батьком шістьох дітей! — усміхається у вуса 74-річний пан Богдан — у кашкеті набакир, залатаних яскраво-синіх штанах і джемпері з обрізаними рукавами.
Подружжя Тарасів живе у селі Нетерпинці Зборівського району, що на Тернопільщині.
— Він усе по господарці робить, — запевняє круглощока пані Ганна, 64 роки.
Богдан Тарас сам голиться, орудує ложкою, гострить ножі, копає город, мішає глину, б"є цвяхи, крутить гайки, столярує і навіть припалює собі "дзиґар" – як тут кажуть на цигарку.
— Іти просити милостиню я не хотів, — розповідає чоловік. — Тож почав видумувати різні пристрої, за допомогою яких можна брати в культі різні речі.
— Не страшно було виходити заміж за безрукого? — питаю у жінки.
Вона поправляє зелену хустку на голові.
Побачила, що хлопець серйозний і дуже добрий
— Ми приїхали сюди з Холмщини, звідки якраз депортували українців. Оселилися в Нетерпинцях. Не мали хати. Місцеві кавалєри залицялися до мене, але одружуватися їхні батьки не дозволяли. І я погодилася вийти заміж за Богдана. Він ходив до мене три роки. Побачила, що хлопець серйозний і дуже добрий. Мені тоді було 18 років, а йому 28, — жінка зашарілася. — За день до весілля священик перед сповіддю казав: "Що ти, дитино, робиш?!" Усі дивувалися, як така файна дівка і йде заміж за каліку.
— Шлюб брали у сусідньому селі, бо в нас комуняки церкву закрили, — додає чоловік.
— У храмі мали вінчати пару з іншого села, але коли побачили, що я йду до шлюбу з чоловіком, у якого замість рук — культі, пропустили нас вперед, — продовжує пані Ганна. — Ледь не щоночі мені снилося, що в чоловіка виросли руки... Жили ми небагато, у полі будували хату, а тут ще й діти. Народжувала що два роки. І жодного разу не шкодувала, що вибрала Богдана. А знаєте, чому? — дивиться весело. — Бо ми ніколи не гриземося, не сваримося. Між нами є терпіння.
— Я досі її люблю, — каже пан Богдан. — Раніше ми завжди сідали за стіл і радилися, що купити за ті гроші, які заробили на фермі. В колгоспі тоді платили копійки за трудодень. То цеглу на хату купимо, то для дітей необхідне, а от про свій одяг не дбали. Навіть змінного не мали. Ходили в одній сорочці — випрали, біля печі посушили, а вранці вбирали і знову йшли до роботи.
У маленькій хаті на дві кімнати, зведеній безруким господарем та його дружиною, колись жило десятеро душ — господарі з дітьми, свекруха й теща. Нині родина Тарасів має аж десять онуків!
— Вибачайте, що не маю знімків показати, — перепрошує господар. — Бо кожен раз, як усі з"їжджаються на празник, не встигаємо ними натішитися. Якось не до знимкування.
3 
35413
Коментарі