12-річний Олександр Петрук (прізвище на прохання батьків змінено. — "ГПУ") із Кіровоградщини в серпні втік із дому. Два місяці подорожував Україною.
— Саша уже три раза с дома убегал, — каже його тітка Олена Дмитрівна, 43 роки. — Перший раз торік навесні. Його в Кіровограді через два дні зловили на вокзалі.
— Нє, в 11 локів я не втікав. Ми з Дімкою в хованки глали, і я загубився. Тому вийшов на станцію і поїхав у Кіловоглад до дяді Вови, — перебиває тітку хлопець. Він не вимовляє літеру "р". Має русяве волосся, сірі очі й кирпатий ніс. — А в серпні вдома було багато роботи, я відпочити хотів. Не від мамки втікав, а від роботи.
Тітка тримає його за руку. Спілкуємося в залі очікування на столичному автовокзалі. О 21.00 звідси відправляється автобус на Кіровоград.
— У його матері ще двоє дітей. Вона мене за малим попросила поїхати, бо батько в Москві на будівництві. Санька годину тому просився в туалет, то не відпустила, бо через вікно втече. Що я потім його мамці скажу? Мусила йти разом із ним у чоловічий.
Ми ж не зразу поняли, що він пропав. Бо він ще в січні після свят за наколядовані гроші в Одесу поїхав на чотири дні. Погуляв і вернувся. Коли вісім днів удома не ночував, мама звернулася до сільського голови і директора школи. У кінці серпня ми мали картоплю копати. Санька крутився, нічого робити не хотів. Уранці відпросився з на рік старшим сусідом Дмитром на річку. Діма додому вернувся, а наш — ні. Він навіть другу не сказав, куди поїхав. Пропав у джинсах, футболці й сандалях. Сестра моя Оля себе звинувачує в тому, що Санька дому не тримається. Він же нічого, крім села, не бачив. Фільмів надивиться і йому "хочеться" кудись поїхати. Мати на море обіцяла повезти, але найменша Леся захворіла. Поїздку перенесли на наступний рік.
Він учиться добре. Трійок майже не має. Найважче вірші даються. І читати не любить. А математику добре знає, гроші рахувати вміє.
— У Кіровоград із села на електричці доїхав, а до Києва підвіз дядя на автобусі. Я йому сказав, що до діда їду. У Києві я вже був. Із дядьком папу в Москву проводжав. На вокзалі добре орієнтуюся. Я спочатку на заправці під Києвом працював. Дядя в день 20 гривень давав. Мобілку вдома оставив, щоб мамка не дзвонила.
Ночував на вокзалі. Сідав біля сплячих дядьків. Коли мєнти підходили, казав, що то мій тато. Головне мєнтам в очі не дивитися. Бо вони тоді щось відчувають, можуть в участок забрати.
Коли був голодний, ходив на базар. У бабушок пробував сир, яблука і кислу капусту. Але нічого не купляв. Потім на Дніпрі познайомився зі Славіком. Він на два роки старший. Із дідом живе. У нього мама десь поїхала, а тато в тюрмі сидить.
Коли у вересні похолодало і почалися дощі, до Славіка ночувати бігав. Він розповідав, що з вуличними дітьми зв'язуватися страшно. Вони клей нюхають і коляться чимось. Потім дурними стають. Щоб із ними в підвалі жити, треба щодня по 50 гривень старшому платити.
Зловили мене в районі вокзалу. Я вже сам хотів іти здаватися. Нагулявся, додому хотів вертатися. Скучив за мамою і сестрами, а ще за телевізором. Сезон "Закритої школи" пропустив.
Оголошують посадку на автобус до Кіровограда. Олена Дмитрівна віддає племіннику пакет із булками і водою. Несе сумку.
— Як подзвонили з Києва, що Сашу нам знайшли, я теплі речі вхопила і першим автобусом у столицю приїхала. Ми знали, що він живий. У сусідньому селі циганка живе. Вона сказала, що на Новий рік Саня вернеться і більше з дому втікати не буде.
2 
1
Коментарі