У крайніх хатах села Помоклі Переяслав-Хмельницького району на Київщині господарі бояться відчиняти незнайомцям. Пояснюють, що їх часто обкрадають цигани. Просимося до хати Марії Болілої, 89 років. Хазяйка, худа жінка, сидить на підлозі, простягши ноги. Поряд відгорнута ковдра.
— Моя жизнь тяжка з пупка, — Марія Іванівна говорить повільно й чітко. — Мати батька покинула, бо пішов у погане діло — у бандіти. Його у 21-му году вбила його ж банда.
Я була одна в матері до 10 год. Тоді вони прижили другу дочку — Любку, від жонатого чоловіка. У нього з жінкою не було дітей. Сестрі років шість було, як він став ходити до моєї матері, щоб оддала дочку. Мати казали, що своїми руками не оддадуть, а як сама піде, то хай. Тоді саме в колгосп привезли кавунів, і дітки на них паслися. То він Любці кавунчик дав і забрав. Тиждень не було, — згадує. — Коли йде. У новій спідничці, кофточці. Каже: "Мамо, та баба говорить, що він батько та щоб я її матір"ю звала". А мати відповідають: "Як вона так хоче, то зви". Словом, забрав Любку. Вона в Радянському — сусідньому селі — зараз живе. Бува, приїжджа на храм на Покрову до нас.
Намацує апельсин на припічку. Чистить руками.
— Без чоловіків у сім"ї важко, — додає. — Як треба що зробить, мати кажуть: "Піди, Маню, до того дядька". Йду, а він не обізветься. Я заплачу й іду до другого. Той одвернеться.
1942-го Марія Боліла зустріла в селі Василя, військовополоненого червоноармійця.
— Ходив тут якийсь плєнний із Сибіру, — силкується пригадати прізвище чоловіка. — Вскорості забрали його, і він не вернувся — ні після войни, ні по сей час. Як живий, хай живе собі з Богом. У 43-му году народила від нього сина Миколу. Я його витішила, заміж не ходила ніколи. Микола, хоч не було ні батька, ні дядька, ні діда, ні брата, робив, на що глянув. І вікна, і двері, і сапать умів, і косить. Одно тільки — хати не мазав. Помер три роки тому.
Кози підуть до когось у город, хлопця вб"ють за це
Невістці Болілої Вірі 66 років. Жінка сидить на дивані напроти свекрухи. Вишиває гладдю квіти на рушнику.
— Із Миколою прожила 42 роки, — розказує. — У нас з ним троє дочок: Галі 43 годи, Таня на рік молодша, Ніні — 36. У старшої тільки двоє дівчат, більше онуків нема.
Цікавлюся, чи ладять свекруха з невісткою.
— Вона помокельська, тільки з другого кутка, — киває головою Марія Боліла. — Зве мене матір"ю з першого дня. Я ж її дітей витішила. Вірка, коли їм по шість місяців виповнювалося, йшла на роботу, корів доїть у колгоспі. Зараз мене глядить, бо я й хати не підмету.
Марія Іванівна не бачить на ліве око з 1951 року. До цього працювала у колгоспній ланці, вирощувала буряки.
— На Тройцю прийшли мої дві тітки й кажуть: "Ходьом нарвемо щавлю". А це далеко, — розповідає. — Да як найшла хмара, да як блисне, да як трахне! А дома Микола маленький, він штук сім кіз на вигоні пас. Я залишила тіток, а сама побігла додому. Думаю: кози підуть до когось у город, хлопця вб"ють за це. Бігла й не чула ніг під собою. Прибігаю — кози всі в сінях, — схрещує ноги й підібгує під себе. — У ту ніч я відчитала отченаш, вікна похрестила. Думала лягти, а воно як рвоне в голові, ніби викидає око. Таке сильне воспалєніє, — показує пальцем у мутне око. — Із лікарень два місяці не вилазила: то бачу, то ні. Сказали, оперірувать не треба, бо все поперегоряло. А це вже й друге око починає тонуть.
1919 — Марія Боліла народилася у с. Помоклі Переяслав-Хмельницького р-ну на Київщині
1921 — батько загинув від рук бандитів
1929 — народилася зведена сестра Любов
1942 — зустрілася з військовополоненим червоноармійцем Василем, через рік народила від нього сина Миколу
1963 — одружила сина
1951 — осліпла після грози; вийшла на пенсію
2005 — помер син
2 
1
Коментарі