85-річна художниця Марфа Тимченко повертається зі своєї виставки в Українському домі на таксі. Біля майстерні донька Олена допомагає матері вийти з машини.
— Скажуть, баба напилася, — жартує Марфа Ксенофонтівна, важко переступаючи з ноги на ногу.
Її майстерня розташована на першому поверсі багатоповерхівки, по вулиці Курганівській на Печерську в Києві. У коридорі стоїть мішок з картоплею, на стіні висять в"язанки цибулі. У цьому ж будинку художниця має двокімнатну квартиру на другому поверсі.
Таксист іде слідом. Роззирається на картини.
— Можна, я сюди свою доньку приведу? — запитує.
— До мене часто дітки із сусідньої школи заглядають, — дозволяє Марія Ксенофонтівна.
Вона розповідає, що 1979-го оформила київський магазин іграшок "Казка", за що отримала звання народного художника України. П"ять років тому крамницю викупив концерн "Європродукт". Нові господарі знищили її розпис на стінах.
— Я тоді зламала ногу, три місяці лежала в гіпсі. На милицях поїхала подивитись. Яка там піч була розписана! Рік працювали. Дочка Олена на четвертому місяці вагітності лазила по козлах під стелею. Чоловік долоні стирав до крові, шліфуючи стіни.
До суду не подавала.
— Це ж самашедші гроші. Де їх узяти?
Картини свої продаєте?
— Дівчата не хочуть продавати, держать для виставок, — говорить про доньку й онуку. — Мріють свою галерею створити. Дві роботи продала для московського культурного центру. З міністерства попросили, заплатили щось по 400 доларів. Як важко було, продала художньому фонду "Прощай, дівчинонько" і "Несе Галя воду" по півтори тисячі гривень.
За кордоном ваші роботи є?
— У приватних колекціях є. Француз один хоче купити картину "Козаки йдуть". Платить краще, ніж міністерство. А так колись розписувала вази на подарунки Мао Цзедуну, Ніксону, Тіто, Брежнєву, Косигіну. Щербицькому два рази на день народження теж розписувала.
Із сьогоднішніми політиками Тимченко не знайома. Пенсію отримує "десь 700 з чимось гривень".
— Ну, й кучмівську стипендію за Шевченківську премію, 380 гривень.
Дачу маєте?
— Єсть, на Осокорках. Страшне люблю в землі копатися. Мали невеличкий старий будиночок, з Іваном Степановичем його розмалювали. Син Володя взявся великий дім зводити, але не встиг закінчити. Він — інженер, поїхав по контракту в Південну Корею.
Погуляли тиждень, розписалися і прожили 60 років
Розповідає, що мріє намалювати автобіографію.
— Бачили на виставці картину, де я маленькою сиджу на верхівці дерева, а внизу батько з батогом? — запитує. — Малою я дуже хотіла побачити електролампочку. Батько працював на заводі в Дніпродзержинську і розповідав про неї. А я вночі малювала при фітільочку тоненькому. Щоб побачити лампочку, вилазила на хату, на дерева. До міста було кілометрів з двадцять. Я з нашого недобудованого сараю побачила, як щось блищить вдалині. Підняла руки, закричала від радості. Так і впала на землю. Забилася сильно. Відпарювали мене в травах. Мама батькові сказала: "Та візьми ти її в місто на ту лампочку подивитися, бо вб"ється дитина".
У кого вчилися малювати?
— Каменярі запрошували маму з її двома сестрами печі обмазувати. Під лінійку вони робили їх дуже гладкими, щоб потім було зручно паперові мальованки клеїти. Мама робила мені котячі пензлики. Довгошерстий котик для пензликів не годиться, тільки простий. Стрижеться він на грудці або збоку. Шерсть має бути рівна.
Брала участь у виставках малюнків, які влаштовував учитель креслення і малювання Олександр Федосович Статева. Він добився в Укрхудожпромспілці дозволу відкрити в селі школу петриківського розпису. Якби не вчитель, стала б трактористкою, каже Марфа Ксенофонтівна, бо подобався запах мазуту.
Після школи її направили до Києва.
— Батько збив з дерева чемодан, пофарбував його зеленим, поставив замки із сараю. Вчилася я добре, хоч відмінницею не була. Стипендію давали 250 карбованців. Я получала 225, бо мала одну "четвірку". Поселили нас в гуртожиток. Галя й Віра Павленки дали кожуха укриватися. Купили примус, на чердаку готовили супи картопляні. Чай пили з чорним хлібом, посипали сіллю. Мене рознесло, поправилась, ой-ой-ой, — сміється, прикриваючи рот рукою. — Коли додому повернулася, мама не впізнала.
А тоді почалась війна, — веде далі. — Мене п"ять разів хотіли в Німеччину вивезти. Тікала, ховалася у тітки в печі. Після працювала в госпіталі, виписувала документи раненим.
Як із чоловіком познайомилися?
— Іван Степанович займався різьбою по дереву, його теж до Києва направили. Він рік провчився, і почалася війна. Пішов на фронт. Повернувся ранений, контужений, лежав у госпіталі на Подолі. А ми з Польою Глущенко вже працювали при академії архітектури.
Дізналися, що хлопець наш, то провідували. Коли виписали, він почав заходити до нас. Я думала, до Полі ходить. Вони віку однакового, на 15 років старші за мене. Але якось получилось у нас із ним, — Марфа Ксенофонтівна опускає очі. — Погуляли тиждень, розписалися і прожили 60 років.
Бідували спочатку, — бере чашку чаю двома руками. — Збирали дрова в садку академії архітектури. Жили в холодній кімнатці, двері виходили на вулицю. А попросити щось стіснялися.
Полю Глущенко забрали оформляти дачу Хрущова в Переяславі, а я вдома страшно хвора лежала. Аж заходять до мене президенти нашої і московської академій. Почав москвич кричати: "Як ви могли таких дівчат в таких умовах тримати?!". Наш на мене як грюкне кулаком по столі: "Та звідкіль же я знав? Чого ж ви до мене не приходили?". Після цього нам дали нову кімнату.
Марфа Ксенофонтіївна півстоліття працювала на порцеляновому заводі.
— 1954-го Олександр Сорокін, головний художник, запросив мене. Вже двоє діток у нас з Іваном Степановичем було. Ваня з дерева каблуки точив, чоботи шив, шкатулки майстрував. Я їх розписувала.
Правда, що освіту отримали в 65 років?
— А, це була шумиха в Спілці художників, що майстри без освіти не потрібні будуть, — сміється. — Ми кинулися. Що ж робити? Рішили в Московський університет образотворчого мистецтва, на заочне. Спочатку Іван Степанович документи подав, за ним я. Платили за навчання по 40 карбованців у квартал. Послали роботи, але по скільки нам років, не признавалися. Професорка писала, що в нас унікальна техніка. Хотіла персональну виставку в Москві робити. Але ми постіснялися поїхати. Які ж із нас студенти: мені — 65 років, Івану Степановичу 80 було.
1922, 25 березня — Марфа Тимченко народилася в селі Петриківка на Дніпропетровщині
1938–1941— навчалася в Київській школі майстрів
1949 — одружилися з художником Іваном Скицюком; народилася донька Олена
1952 — з"явився на світ син Володимир
1953 — почала працювати на порцеляновому заводі
1979 — оформила у Києві магазин іграшок "Казка"
1987 — закінчила Московський народний університет образотворчого мистецтва
2000 — лауреат Шевченківської премії
2004 — помер Іван Скицюк
Донька й онука Олени — художниці, син Володимир і внук Іван — інженери
3 
1
Коментарі