Хлопчик жив у буді із собакою

 

Подружжя вінничан Діана та Олександр Мороз чотири роки збирають гуманітарну допомогу для покинутих дітей в інтернатах Вінниччини.

— Їздимо по віддалених селах, куди рідко заїжджають меценати, — говорить Діана, 24 роки. — Потрібно все — канцелярія, іграшки, колготки, трусики. Але найбільше — взуття. Діти швидко його рвуть, бо воно все із секонд-хенду. А вони ж бігають, лазять по деревах. Носять резинові шльопанці з ноги дядька. Ножицями відрізують кусок спереду та ззаду. Бачили, як восени дівчатка бігають по дворі босі, в одних колготках.

Діана Мороз просить людей про допомогу через соціальну мережу "ВКонтакте", виставляє фотографії з інтернатівцями. На  більшості знімків не усміхається.

— Мені там не дуже весело, бо в кожній дитині бачу життя своєї матері. Вона осиротіла у 7 років. Росла в інтернаті села Ободівка Тростянецького району. Усе життя чула від неї історії про життя сиріт. Уперше я там побувала в 20 років. Діти видалися дикими. На моє "Привіт", 10-річний хлопчик гаркнув: "Чого ти на нас витріщаєшся? Ти що дурна?". Діти не бігли мені на руки, як у фільмах, з криками "мама". Вони прекрасно розуміють, що їх покинули.

Почала агітувати всіх друзів, знайомих, родичів збирати одяг та іграшки для сиріт.

— Здивувалася, що відгукнулися ті, хто сам тої допомоги потребував. Моя однокласниця з бідної сім'ї принесла мені дві свої пошарпані цяцьки. Каже: "Це дві іграшки, які були в мене за все життя". А ті, що мають джипи та дорогі будинки за містом, не дадуть. Одна знайома говорить: "Не можу, бо ту ігрушку Вася подарував, а ту Петя, а ту Коля". Все зібране поміг завезти тато на старій "волзі". Потім ми перестали вміщатися у "волгу". Я ризикнула попросити про допомогу служби таксі. Кілька раз мене відшили. Але диспетчер "Бліц-таксі" дала номер керівника Костянтина. Я йому розповіла про проблему, а він тільки спитав: "Скільки машин треба: одну-дві?" А до Ободівки 140 кілометрів. Безкоштовно нас завезли дві машини і чекали під інтернатом 5 годин. Добрі люди є. Одна сім'я купила 10 комп'ютерів для спецшколи в селі Іванів Калинівського району. Студентки з інституту культури Поплавського влітку поїхали з нами о шостій ранку робити випускницям зачіски та макіяж в інтернаті села Стара Прилука Липовецького району. Дівчата ніяковіли, казали, що почуваються нареченими. Тоді вдалося зробити справжній випускний бал. Прийшла одна запухла мати. Від неї страшно тхнуло, але дитина кинулася її обіймати, називала "мамусею". Ці діти моляться на своїх батьків.

Запитую, які дитячі історії її найбільше шокували.

— Другокласниця Аня перестала говорити. Коли їй було чотири роки, вітчим засунув її голову у запалену грубу. Бо плакала і заважала дивитися телевізор. Хотів так налякати. Спалив усі коси. В інтернаті дівчинка не злазить з рук виховательки. Як не на руках, то за ногу її тримає.

Один 7-річний хлопчик поводиться, як цуцик, бо ріс із собакою в буді. Ми дали йому печиво, а він обхопив рученятами, бігав по коридорі і вигукував: "У мене є пєчєнька".

Іноді виникають конфлікти з керівництвом інтернатів.

— Буває, наказують заносити подарунки їм у кабінет, а ми хочемо давати дітям у руки. Востаннє возили 10 найстаранніших дітей у Вінницю на екскурсію. Водили їх в ігровий центр, потім на фонтан. Дуже переживали, щоб ніхто не втік, не загубився.

Якщо ви бажаєте допомагати дітям, телефонуйте Діані Мороз: 0(63) 25 21 069.

.

×