— Я жила на два будинки — в окупованому Луганську і вільній Станиці Луганській. Боялася втратити пенсію. Отримую через слабкий зір і слух. Часто перетинала лінію розмежування. Мабуть, тому бойовики вирішили обшукати на блокпосту, — розповідає 39-річна Людмила Сурженко з Луганська.
У липні 16 днів провела в підвалі захопленого приміщення Служби безпеки України в Луганську.
— Відібрали сумку. Почали дивитися телефон. Я в той момент аж похолоділа. На мобільному були фотографії з українським прапором у Москві. Там разом із нареченим-росіянином брала участь у квесті. Також були знімки, де ми у футболках із написом "Луганськ — Україна". Фотографувалися в них у Воронежі, Києві, Луганську. Перше, що запитали сепаратисти: "Коли востаннє була в Києві?" Відповіла — місяць тому. Після того мене одразу передали працівникам "міністерства державної безпеки".
Тримали в підвалі колишнього СБУ. То була окрема кімната. Сиділа з однією жінкою. Коли вперше її побачила, злякалася — усе обличчя у червоних цятках. Думала, то краснуха або віспа. Виявилося, через плісняву в неї почалася сильна алергія. Двічі мили камеру засобом для ванн і унітазів. Нам дали білила без щітки. Мастила стіни маленькою губкою для миття посуду і в дірявих рукавицях. Жінка постійно плакала. Їх разом із чоловіком затримали в березні. Не знала, що з ним сталося. Вона досі — у підвалі. Отримує від батьків передачі — продукти й особисті речі.
За словами сусідки по камері, ми сиділи "на курорті". Мали дворазове харчування. Три-чотири рази на день водили в туалет, щодня — у душ і кімнату, де можна випрати речі. Лікар приходив на першу вимогу. Інша частина в'язниці мала гірші умови й суворіший режим. Там у спільних камерах тримають військових, проукраїнських діячів та посадовців, які чимось не вгодили голові "республіки". На допити водили з мішком на голові. Вимагали, щоб дала їм пароль до своєї сторінки у "Фейсбуці". Називали імена місцевих патріотів і запитували, де вони знаходяться. Якось поцікавилася, навіщо їм мій знайомий. "Ми з ним пива поп'ємо", — жартував слідчий. Відповіла, що поп'ють пива в СБУ. Вирвала в нього з рук папір з інформацією, яку виписав у мене з телефона. Це його розлютило. Наділи наручники й відвели в камеру. Наступного дня прикували одну руку до ніжки стільця, на другій почали викручувати плоскогубцями мізинець. Боліло страшно, але навіть не скрикнула. Не хотіла давати їм підставу думати, що слабка. Погрожували великими термінами ув'язнення за шпіонаж на користь України, співробітництво з СБУ та Збройними силами. Приписували організацію теракту, що стався в Луганську за тиждень до мого затримання. Коли зрозуміли, що до нього не причетна, обіцяли дати чотири роки за розпалювання ворожнечі. 10 днів жила без новин. У камері було чотири книжки — Стівен Кінг "Готель", Джон Стейнбек "Заблудившийся автобус" та два жіночі романи. Усі прочитала по разу. Без окулярів боліли очі. В інший час — робила фізичні вправи. Рятували думки про рідних, друзів, коханого.
— 29 липня повідомили, що мене відпускають. Вимагали розписку, що до умов утримання у в'язниці претензій не маю. І що не чинили фізичного та психологічного тиску, — продовжує Людмила Сурженко. — Злякалася, що бойовики передумають, і поставила підпис. Мене посадили в автомобіль і привезли на лінію розмежування. Сказали: "Йди — дорога в Україну відкрита". Коли зняла з плечей рюкзак, помітила газетку "Республіка" від "народної ради" ЛНР. Її прикріпили бойовики. Відійшла подалі. Почала кричати їм, щоб Луганська народна республіка згоріла синім полум'ям.
Коли дійшла до українського поста, стався сильний нервовий зрив. Здавалося, що в телефоні бомба або жучки для прослуховування. Поставила свій рюкзак далі від людей і просила перевірити речі. Повідомила, що вийшла з в'язниці ЛНР. Один боєць кудись подзвонив. Підійшла дівчина з Червоного Хреста, змусила випити заспокійливе. Зателефонувала мамі. Плакали від радості. Коли була у тюрмі й мама дзвонила, телефон тримали перед моїм носом. Жодного разу не дали відповісти. Для мене це було найстрашнішим катуванням. Після полону майже місяць із нареченим шукали житло й роботу. В оренді відмовляли, бо переселенці, ще й безробітні. Давала резюме на сайтах вакансій. Вказувала, щоб писали есемески на телефон або на електронну пошту. Після полону слух упав ще більше, практично нічого не чую. А роботодавці все одно тільки дзвонили. Для мене це гірший стрес, ніж полон у ворога. Завдяки небайдужим із Луганської держадміністрації вдалося знайти роботу в банківській сфері, де працювала до війни. Також нам із нареченим дали кімнату в гуртожитку в місті Рубіжне.
Полон зробив мене дуже категоричною. Живучи в Луганську, ще якось терпіла свавілля носіїв "руського миру". Дратують об'яви про відпочинок у Криму та на російських курортах. Раніше могла пройти повз. Тепер такі оголошення рву на шматки. Сварюся, коли бачу, як їх розклеюють. Не можу бути впевненою у своєму майбутньому, бо повертатися в Луганськ заборонено. А там живе мама. Дивиться, щоб не розграбували майно. Мрію, що місто звільнять і я повернуся додому.
2 
1
Коментарі