"Люди лягали одне за одним. Ніколи не забуду цей запах смерті"

 

— Мені 25 років, а бачив більше, ніж дехто у 70, — говорить Олексій Коломієць із Рівного. — Вперше з хлопцями приїхав на Майдан у Київ 1 грудня після побиття студентів. Але тоді ще ніхто в людей не стріляв. Постояли тиждень і додому вернулися. Після смертей 22 січня мама в Київ мене не пускала. Коли 18 лютого знову почали по людях стріляти, я взяв дві кофтини, запасні штани і білизну, сів в автобус і рушив до столиці. Коли півдороги проїхав, мамі зізнався.

Кучерявий, у лівому вусі має сережку-тризуб. Таку саму брошку почепив на чорний рюкзак. Із термоса допиває ранкову каву. З Києва повернувся 23 лютого.

— Не розумію тих, хто фотографується на барикадах і виставляє фото у соцмережі. Ти піди побудь там, коли снайпери стріляють, коли гранатами руки і ноги відриває. Коли 20 лютого я приїхав на Майдан, було пів дев'ятої. Три хлопці фотографувалися біля барикади, а коли стали стріляти і їх попросили встати у сотню, вони поховалися, кинулися втікати. Я остався. Просилися ще дві жіночки, яким за 40. Не взяли, та вони все рівно на передову коктейлі Молотова підносили. А потім почалася війна. Люди лягали одне за одним. Ніколи не забуду цей запах смерті.

Здалося, що нічого важчого в житті не носив, чим тіло людини. Нікому ще очі не закривав, а тут п'яте тіло несу. Тягнемо ще теплого хлопця, з голови капає кров. Мені здалося, що він ворушиться, кличу лікаря. Той пульс щупає і кричить: у морг! Складаємо померлих, а в мене руки-ноги трусяться. Цілилися снайпера випадково. На місці кожного з убитих міг бути любий. За мною стояв хлопець. Знайшов під ногами незірвану гранату. Махнув рукою сотнику. То були останні секунди його життя. Він упав. Снайпер, певно, подумав, що він чимось на "Беркут" замахується, і поцілив йому в шию.

Зі сцени хтось кричить: "Уперед!". Четверо хлопців рвонули за барикаду по Інститутській, щоб тіло загиблого винести. Двом по грудях пальнули, і бронежилети не врятували. Чесно, боявся, але вискочив і почав тягнути тіло. Боявся, що ті гади спалять, аби докази прибрати. Не можна побратимів, як собак, лишати. Зрозумів, щоб перебороти у собі страх, треба зробити те, чого боїшся. А потім було ще важче між тілами ходити. Машин не вистачало, аби їх у морг відвезти. Двох убитих хлопців з моєї сотні я знав день. Не міг повірити, що на моїх очах убили тих, кому навіть 20 не було. Жити з цим досі важко. У їхній смерті відчуваю свою вину. Їм стріляли в шию, голову, груди, а на мені — кілька подряпин.

За день на Майдані я подорослішав на 20 років. Не був і не планував іти в армію, зброю бачив тільки в музеї, а в мирний час попав на війну. Після того кривавого ранку я навіть бойовиків дивитися не можу. По-іншому глянув на українських жінок. З трьома разом роздовбували бруківку. Набралося півмішка. Дівчина 19 років каже мені: "Подайте мені на спину, я піднесу на передову". Говорю: та куди ж вам нести, воно важке. Сам собі на спину закинути не зміг. Ледь поволік той мішок. Коломієць працює помічником програміста. У разі мобілізації планує звільнитися з роботи та увійти до лав Національної гвардії.

×