У Прилуцькій колонії для неповнолітніх, на Чернігівщині, відбувся фестиваль самодіяльності засуджених. Називається "Червона калина".
Колонія розташована на центральній вулиці міста — Київській. Поряд — школа, трохи далі — дитсадок. Перед входом до закладу висить рекламний щит: "Приймаємо замовлення на вироби з металу". Щоб потрапити всередину, треба пройти через п"ять заґратованих дверей, які відкриваються автоматично. На КПП черговий вимагає залишити мобільний телефон.
Підлога в клубі пофарбована червоним. У приміщенні запах свіжої фарби. У перших рядах сидять засуджені, в брунатних робах із написом "Виховна колонія". На грудях — бірки з прізвищем і номером. Артисти — у чорних сорочках і брюках.
Над сценою висить портрет Івана Франка. А в центрі зали стоїть синтезатор "Ямаха".
—З інструментами проблем нема, — запевняє 48-річний Анатолій Березун, директор музичної школи. Упродовж десяти років Анатолій викладав музику в колонії.
— Тоді в колонії добре платили, — каже.
Він у біло-чорній смугастій сорочці та світлих брюках. Курить біля входу. Вуса у Березуна хвацько підкручені, це робить його схожим на Чапаєва. Хвалиться, що колишній учень Ігор Гаркевич закінчив естрадно-циркове училище. А Миронов Саша зараз дуже відомий у Києві флейтист.
Обидва колись були колоністами. Додає, що команда КВК колонії, яка називається "Босяки", вигравала міський чемпіонат.
На тенісний стіл присів хлопець у порізаних джинсах і розмальованій жовтою фарбою футболці. Курить, ховаючи сигарету в кулак. Перед цим танцював на сцені.
— На волі я не займався нічим таким, — каже 16-річний киянин Сергій про танці. — А тут почав: хочу під льготи потрапити. Строк можуть скостити.
Свої п"ять років Сергій одержав за розбійний напад.
— Раніше могли у місто в кінотеатр повести або на пляж, — додає 19-річний Юра. — Але якось один в туалет відпросився — і з кінцями. Тому походи відмінили.
Йому сидіти ще рік. Сам із Чернігова, під "льоготи" не підпадає, бо має вже другу судимість за пограбування квартир.
— Додому хочу, дах зносить, — зізнається. — Недавно захворів. Возили в лікарню, так я з вікна машини, як Мауглі, на місто дивився.
Просить сигарету і підкурити:
— З вогнем проблема реальна. Приїжджали телевізійники, ми їх на вісім запальничок розкрутили.
Повз нас проходить високий чоловік у білому.
Усім сидіти на місцях, першими виходять гості!
— Це Миколайович, командир відділення. Сказав, що буде моїм нічним кошмаром, — спльовуючи, посміхається Юра.
Концерт закінчився. Майор і два прапорщики заганяють хлопців до клубу.
— Усім сидіти на місцях, першими виходять гості!
З клубу виходить письменник Юрій Покальчук, 65 років. "Прилетів в Україну о другій ночі. Був в Іспанії, на Мальорці", — розповідає.
Він у темних окулярах, оранжевій сорочці, бордовому піджаку і брунатних вельветових брюках.
Покальчук організував у колонії літгурток. Хлопці почали випускати журнал "Горизонт". Пан Юрій розповідає, що наклад невеликий — 150 примірників.
Виводять хлопців, вишикуваних по двоє. У одного пов"язка на голові, під очима синці.
— Це — карантин, тільки-но прибулі, відразу видно, — проводжає їх поглядом пан Юрій і скручує журнал у трубку. — Якось мені сказали: "З нами ще ніхто не говорив по-людськи". Питали, коли ще приїду. Я відповів, що не маю часу. А один каже: "А у нас багато часу, ми чекатимемо". Я довго не навідувався. Але коли дізнався, що хлопці три роки самі робили журнал і підписували "головний редактор Юрій Покальчук", — приїхав.
— Хтось із них може стати професійним письменником? — цікавлюся.
— Був один, 16 років, зараз знову сидить, — зітхає він. — Я жодного слова не правив. Донька, коли прочитала, сказала: "Політ над гніздом зозулі!". Знайшов йому ПТУ з общагою. Думав, буду підгодовувати. Хлопець сам із Сум, батька не знав ніколи, мати напівбожевільна, двірником працює. Говорила мені: "Я його краще в тюрму посаджу, але в Київ не пущу". Дільничний попередив: якщо не заберу його — знову сяде. Так і сталося. Доведеться в Маріуполь їхати, спробую витягти.
Юра несе з клубу пакунок зі згущеним молоком від спонсорів.
— Здрастє, дядь Юр, — вітається.
— Бачите того капловухого, — киває в бік одного, що несуть коробки з печивом. — Зарубав діда свого сокирою. Самому 15 років, а сидітиме 12.
За ворітьми сигналить автомобіль.
Капітан зі значком чергового доповідає у рацію:
— Весілля приїхало, пускати?
— Ні, поки що, хай почекають, — відповідають йому.
— Нашу їдальню під весілля здають, — пояснює Юра.
Він піднімає ящик зі згущеним молоком і йде.
За ворітьми стоїть кавалькада автомобілів зі стрічками й кульками.
2 
1
Коментарі