Мандрівник 30-річний Леонід Кантер три роки живе на хуторі Обирок біля села Матіївка на Чернігівщині. Він став знаний після того, як ініціював мандри з табуретом до чотирьох океанів.
— Першу хату купив чотири роки тому. Приїхав сюди з Києва й відчув, що хочу лишитися. У місті неба не побачиш, а тут його — скільки око сягне. До 1997 року жив на Троєщині, там мама має квартиру.
Леонід працював режисером на одній зі столичних студій. Викладав у театральному університеті імені Карпенка-Карого. Там познайомився з дружиною Діаною, 23 роки. Вона була його студенткою.
— У нас з дружиною кльові взаємини. Як тільки доходить до сварки, роз'їжджаємося по різних домівках, — каже Леонід. — Купив їй окрему хату. Моя — за 50 метрів від неї. Трохи далі — третя. Там зараз роблю ремонт. Це для старшої доньки Магдалени.
За три хати подружжя заплатило $2600.
— Перші два будинки купили по 800, третій — за тисячу доларів. Три ділянки займають 2 гектари землі. На весь хутір таких хат 30. Але мені з друзями і братом належать 11.
Леонід у фартуху на голе тіло сокирою рубає дрова для вечірнього вогнища.
— Наші сусіди — як привиди, — розповідає Діана. — Доки їх не викличеш, вони не з'являться. Найближчі живуть від нас за півкілометра. Тут можеш бігати голяка, і тобі ніхто нічого не скаже. Коли купували першу хату, нам баба Маня сказала, що хата нова: вона її сама 1961 року будувала. Ми дивувалися, а коли дізналися, що більшість домівок сторічні, то все зрозуміли. Гості часто у двері вдаряються лобом. Бо раніше люди нижчими були, ніж зараз.
Діана тримає на руках молодшу доньку 4-місячну Патагонію. Запрошує до сніданку в дерев'яній альтанці на дворі. Ставить на стіл млинці, мед, сир і чай.
— Ми старшу народили в Україні, а меншеньку — у найпівденнішій точці землі Патагонії. Так і вирішили її назвати. Хоч довелося оббивати пороги вищих інстанцій, бо там називати дитину інакше, ніж пропонує книжка імен, не можна.
3-річна Магдалена разом із сусідськими дівчатками бігає подвір'ям голяка і зриває квіти на віночок.
— Магду ми почали брати із собою в подорожі з народження. Але коли вона навчилася самостійно їсти і ходити в туалет, взяли в далеку дорогу. Спочатку дитина весь час питала, де її дім. А потім звикла, що її дім — кожен, в якому вона ночує, — пояснює Діана.
Леонід розводить вогонь і ставить на нього чавунного чайника. Вмощується на старий диван перед вогнищем.
— Диван надворі я в бедуїнів навчився ставити. У хаті меблів майже не маю. Навіть ліжка, сплю на підлозі.
На диван залазить Магдалена. Батько кличе її робити зарядку.
— Тіло — це наш одяг. Його треба в порядок привести. У Києві ти цього як слід не зробиш: ні фіга часу на себе немає.
Їжу до вечері носять зі старої кухні, де стоїть плита. Вода — з криниці. У хатах із електроприладів лише холодильник на кухні. У ньому 3-літрові банки з молоком. Його щоранку приносять із села, що за півкілометра. У контейнері внизу яблука. Їх Леонід натрусив у колишньому колгоспному саду.
За літо на хуторі гостювали сотні людей. Подружжя Кантерів проводить на Обирку семінари про подорожі з дітьми, влаштовує літній табір "Діти природи", знімає кіно, зокрема про казки народів світу з донькою Магдаленою в головній ролі. До Києва подружжя навідується раз у місяць на два-три дні. Дітей у цей час доглядає мати Леоніда.
2 
1
Коментарі