— Колись мав металургійне підприємство, де працювали півсотні людей. Виробляли акумулятори, метали й утилізували небезпечні побутові відходи. Коли почалася війна, окупанти його розграбували, — каже 46-річний Вадим Мінзюк із Горлівки на Донеччині. 2015‑го переїхав до села Дитятки Іванківського району Київської області, що розташоване на кордоні з Чорнобильською зоною.
— Після переїзду вирішив будувати бізнес заново. Продав автомобіль — єдине, що вдалося вивезти з окупованої території. Кум повіз у Дитятки. Тут є багато закинутих будівель — корівники, сараї, тік. Я придбав за 30 тисяч гривень напіврозвалене приміщення для зерна.
Село виявилося депресивним. Місцеві живуть ніби у вакуумі. Немає прохідних доріг. Більшість — пенсіонери. Молодь і працездатні люди виїхали. А 30 відсотків тих, хто залишився і може працювати, спиваються. Розграбували все, що можна винести і продати. Живуть на допомогу для чорнобильців. Приїжджих не люблять. Вважають, що вони на них хочуть нажитися.
Спробував до них достукатися. Знайшов спонсора. Він готовий був вкласти гроші у виробництво акумуляторів. Поставив єдину умову — заручитися підтримкою місцевих жителів. Я скликав їх на зібрання. Розповів, що хочемо зробити. Але люди в один голос почали обурюватися. Кричали: "Не дозволимо труїти себе викидами, вистачило Чорнобиля. Нам нічого не треба. Тут одні старі, немає кому робити". Відмовилися. Через це втратив спонсора.
Починав працювати на власні заощадження із сімома колишніми робітниками з Горлівки.
Орендував для них три квартири в райцентрі Іванків за 30 кілометрів. Вони допомагали ремонтувати приміщення під цех. На те, щоб запуститися, витратив рік. Після цього чотири місяці був відчай. Гроші закінчилися, а замовників не було. Робітники повернулися до Горлівки, бо не мав, чим платити їм за житло. Залишився один хлопець — Діма.
Коли думав, що все втрачено, з'явився клієнт із Дніпропетровська. Він мав свинцеві концентрати й не знав, де їх переробити. Хтось порадив мене. Після того спрацювало сарафанне радіо. Ринок із переробки металу — вузький. Усі всіх знають. Повернулися колишні клієнти, які раніше в мене не вірили. Робота пішла.
Місцеві дізналися, що виплачую зарплату щодня. Година — 33 гривні. Почали проситися на роботу. Із 12 людей залишилися лише троє, інших звільнив за пиятику та крадіжки. Тих, кого не відсіяв, навчив розбиратися у технології виробництва. Можу повністю на них покластися.
Взяв на роботу ще двох переселенців. Місцевий фермер безкоштовно віддав для них пусте приміщення, що стоїть поряд із моїм цехом. Переробили його під гуртожиток.
Усі робітники оформлені офіційно. Отримують 5 тисяч гривень зарплати.
У селі придбав три будинки без вікон і дверей.
Вичистив зарослі бур'янами й чагарниками подвір'я. Один віддав Дімі. Ще одна хата стоїть порожня. Хлопці її брати не хочуть, бо не планують залишатися. Третій будинок коштував 6 тисяч гривень. Йому 115 років. Колись — це був чийсь маєток, потім школа. Його реставрую для себе.
Перший рік мав напружені стосунки із сільським головою. Коли приїхав, орендував для родини хату в селі Шлях. Там зареєстрували як переселенця та дали довідку. Тому податки від цеху йшли в їхню сільську раду. Намагався пояснити це голові Дитятків. Просив, щоб зареєструвала. Головиха не прописувала, бо не маю родичів у селі. Не допомогла навіть купівля будинку. Погодилася, коли поскаржився в районну раду.
Із деякими жителями, наприклад сусідкою, стосунки покращилися. Для інших — чужий. Спочатку кричали — купи тут хату. Купив, ремонтую. Тепер кажуть, куркуль. Тримаються відсторонено. За цю зиму разом із працівниками вичистив шкільний садок. Підрізав дерева, повиривав чагарники. Поряд із ним — центральна дорога. Люди постійно ходили повз. Ставали подивитися, як працюємо. Але жоден не запропонував допомогти.
63 родини переселенців отримали державне житло за чотири роки війни. Про це повідомив голова парламентського комітету з прав людини Григорій Немиря. 34 млн грн виділили на реалізацію програми забезпечення житлом переселенців на 2018-й. Громадські організації порахували — якщо такими темпами забезпечуватимуть переселенців житлом, знадобиться 217 років.
Син помер від енцефаліту
— Що почалася війна зрозумів, коли о десятій вечора їхали з дітьми із Донецька. На наших очах на блокпосту сепаратисти вбили двох хлопців, — каже Вадим Мінзюк із Горлівки Донецької області.
Із дружиною 44-річною Оленою виховує двійнят 18-річних Дарину й Марію. Старша дочка 26-річна Катерина живе в Мексиці. Син Василь поїхав навчатися в Донецький національний університет у Вінниці. 25 квітня 2015-го помер від гнійного енцефаліту. Йому було 19 років.
— Коли почалися обстріли, залишалися із дружиною в Горлівці. Перебралися на підприємство. Там з однієї сторони кладовище, з другої — барикада. Думали, перечекаємо, поки місто звільнять. Електроенергію відключили, тому їжу готували на кострі. Коли сиділи біля вогнища, почався обстріл. Усе навколо горіло — земля, дерева, навіть гній. Встигли сховатися всередині заводу. Після того виїхали.
Постійно їздив додому, хотів уберегти майно. Відректися від колишнього життя змусила смерть сина. Коли дізнався, що він у реанімації, були з дружиною в Горлівці. Довго не могли виїхати. Встигли обняти сина й попрощатися. За п'ять днів він помер. Досі шкодую, що ганявся за майном, а не вивіз усю сім'ю разом.
2 
1
Коментарі