"Кіт почув, що про нього мова, прийшов під двері"

 

—?Раніше був затятим атеїстом. Коли повірив у Бога, почав писати романи і казки. На світ тепер дивлюся дитячими очима, — каже колишній розвідник прикордонної служби 52-річний Михайло Темнов з міста Ужгород на Закарпатті.

Знайомимося у плацкартному вагоні потяга Київ — Ужгород. Повертається зі столиці, де вчив людей ходити по гарячому вугіллю. Цією технікою оволодів недавно. Везе два "Київські" торти. Вдома на нього чекають дружина 52-річна Олена, син та донька.

—?Змалку ріс атеїстом, не вірив у потойбічні сили. У школі був піонером, потім став комуністом, — розповідає Михайло Юрійович. — З 1988 року помітив, що навколо мене відбуваються дивні речі. Працював тоді прикордонником, із сім'єю жив у Читинській області на Забайкаллі. Піймав начальника на корупції. Зі скаргами дійшов до самого Михайла Горбачова. Мене залякували. Тоді почав бачити сни, наче душа відділяється від тіла і мандрує Всесвітом.

—?Нікому не розповідав, аби не ставили діагноз, — сміється. — Вві сні почув голос, який казав, що маю писати. Здивувався, бо всі твори у школі списував. У той час почалися дива з нашим котом Ваською. Приходить сусідка, дружина офіцера, говорить: "Ми чули, що ваш кіт мишей добре ловить". Просила позичити на декілька днів. Наступного дня за котом не прийшла і наш Васька пропав. Ми хвилювалися, бо був як член сім'ї. Два дні шукали — нема. Тоді зустрічаємо ту жінку. Питаємо, чи нашого кота не бачила. "Він же у нас", — здивувалася. Вона жила в офіцерських доміках за 200 метрів від нашого. Кіт почув, що про нього мова, прийшов під її двері. За три дні виловив мишей і повернувся додому. Для мене це було шоком. Як я переводився із Забайкалля, Ваську віддали сусідам. Виходимо з квартири, закрили двері. А Васька підбігає до підвіконника, де я забув офіцерський жетон, і м'явчить, — гладить чорні вуса.

—?Сон із голосом не припинявся. Здавали нерви, кажу йому: "Дайте мені доказ того, що маю писати". Зранку прокидаюся, дружина бліда. Говорить: "Уночі прокинулася, через вікно світить місяць, а по місячному променю заходять двоє. Схожі на людей, але одягнуті не як люди. Постояли і зникли. Кричу: "Міша, Міша", а голос пропав". Зрозумів, що мушу писати. Купив три зошити і не­зчу­в­ся, як написав перший роман.

—?На початку 1990-х померла мама. Перед тим приїхав до неї. Розповіла: коли мені було 14 років, до гадалки ходила. Та нагадала, що буду заарештований. Тоді не повірив. До мене звернувся друг по допомогу. Одному затриманому треба був адвокат. Поміг і забув про ту історію. А мене після того стали прослуховувати, назвали резидентом розвідки ФСБ. Арештували, півтора року просидів у СІЗО. В камеру зайшов атеїстом, а вийшов віруючим. Приснилося, як по довгому тунелю повзу з молитовником. Зранку попросив, аби мені передали Біблію. На кожен суд ішов з молитвою. Справа розвалювалася, але мене боялися випускати. Під час прогулянки на голову кинули черепицю, ухилився. Після арешту поновився на службі, але служити вже не хотів. Відгуляв відпустки, вибрав гроші, подав на державу в суд. Отримав 40 тисяч гривень компенсації.

З чорного портфеля дістає три кольорові книжки у м'яких палітурках. Це казки російською мовою.

– 22 жовтня 2004-го у під'їзді на мене напали. Вдарили по голові битою, коли відкривав двері. Втратив свідомість, прийшов до тями у лікарні. Досі не знаю, хто і за що. Мав три переломи черепа. Поклали на операцію. Коли був під наркозом, відчув, як душа відділилася від тіла. Вже був у тих світах. Почувався хмаринкою. Було добре, наче потрапив додому, де тебе люблять і чекають. Не хотів повертатися. Лікарі кажуть, пережив клінічну смерть. Відтоді почав писати казки.

×