Увечері 14 листопада 1998-го 20-річний Микола Штепан повертався додому з весілля. Його сліди обірвалися на містку через річку Гнилий Тікич. Казали, ніби тут хлопця збила машина. За три місяці тіло знайшли у дренажній трубі, біля іншого містка.
Ховали Миколу 13 лютого 1999-го. Його батько викарбував на могильному пам"ятникові слова із Євангелія від Луки: "Господи, пробач їм, бо вони не знають, що творять". За два роки батько помер після інфаркту.
Микола був студентом Уманського педуніверситету. Писав вірші. Мешканці Катеринополя — селища на Черкащині, в якому він жив, — зібрали 4 400 гривень. На ці гроші видали дві збірки його поезій. 10 червня у селищному будинку культури пройшла їх презентація.
О 9-й ранку біля клубу з подекуди побитими вікнами одиноко стоїть жінка у чорному квітчастому костюмі. Це 68-річна Миколина тітка Олена Федіна. Вона приїхала із сусіднього Ватутіного.
— Рано приїхала, обійшла усе село, аж легше стало, — каже пані Олена. — Нікого з рідних уже не лишилося. Миколина мати, Марія, померла, коли хлопцеві було 14 років. Я тоді доглядала за племінником і братом, годувала їх. Жила на два місця. Торби Колі в Умань наготую — і додому, а звідти знову — в Катеринопіль.
Говорити він не може, лише кланяється і плаче
Аж раптом дзвонить брат: "Приїжджай, Колі немає, пішов на свадьбу погулять і не повернувся". Люди казали, що знайшли хлопців, які збили його машиною. Але навіщо було знущатися? Він високий був, то вони його зламали упоперек і вкинули у багажник, ще живим. А потім закопали під парканом у однієї жінки. Коли закопували, добивали лопатою. І воно, бідненьке, стогнало. Та жінка більше року мовчала. А хлопці, що збили Колю, піймалися на чомусь іншому. Аж тоді вона зізналася, та пізно.
Як його знайшли?
— Екстрасенси казали, що він десь у землі. Якісь люди дзвонили нам із братом і погрожували: "Не думайте шукати!" А брат після інфаркту, після такого горя, — вона хитає головою. — Або давали поради: "Біжіть до лісу: він пішки йде, скоро буде". Ніч, зима, ми збираємося, ідемо в ліс, під кожен кущик заглядаємо. І не боялися. Знову дзвонять: "Ідіть до єврейських хат, він там лежить на горищі". Ми ліземо на горища.
А селище шукало? — питаю.
— Увесь Катеринопіль піднявся. Місяця півтора шукали у полі, у лісі, у селі. У річці баграми — наш Тікич не замерзає. Брат просив тих, що дзвонили: "Верніть сина живого чи мертвого". Потім написав листа до Києва друзям у ту, — жінка тре лоба, — безопасність. То приїхали двоє. Убивці, мабуть, злякалися, і підкинули тіло у воду. Аби він лежав три місяці у воді, то 40 гривень, що були в задньому кармані джинсів, згнили б. А вони були геть сухенькі. Тіло підкинули у трубу, з якої тече вода у курятник. А він же великий хлопець, то труба забилася. Узяли багра, відкинули гілляки, якими було закидано трубу, і витягли Колю.
До клубу сходяться люди. Жінка витирає рукою очі.
— Їздила у Звенигородку його одягати, — веде далі Миколина тітка. — Нога переламана у трьох місцях. І коли згинали його, то хребта поламали.
До сходів під"їжджає зелене "Деу". Водій витягує з багажника пачки книжок у синіх та зелених обкладинках.
Завбібліотекою Любов Приємська питає у пані Олени:
— Ви родичка?
— Так, — скромно відповідає та.
У вестибюлі дві Миколині книжки продають по 10 гривень. Приємська пояснює, що гроші підуть на видання третьої збірки.
— У мене є 20 листків його віршів, — озивається пані Олена. — Після похорону брат роздрукував на комп"ютері й усім роздав. Коля любив казати: "Я не поет, я вчуся на інше". Але писав навіть уночі. Кажу йому: "Синок, лягай спати, тобі ж уранці на заняття".
Прошу її, аби розповіла, як померла Миколина мати.
— Марія була гінекологом. Якось зібралася на роботу і знепритомніла. Забрали її у лікарню, зробили операцію на голові, але, мабуть, невдало. Похорон за похороном, — витирає сльози жінка.
— 10 лютого мені мама приснилася, — пригадує. — Виходить з хати, виносить дві хлібини у рушнику. Я питаюся: "Як справи?" — "Ми його вже забрали, а за тілом прийдуть пізніше", — відповідає. — А за чотири дні знайшли Колю.
Циганка сказала, що життя у тебе коротке
Зал селищного клубу — затемний, освітлена лише сцена. На підлозі листя лепехи — бо це субота напередодні Трійці. Сидить людей 200, дехто стоїть біля входу. На сцені — Миколине фото. З динаміків лунає пісня загиблого співака Ігоря Талькова "Поэты не рождаются случайно". Жінки у залі витирають сльози хустками. Дівчинка у білому довгому платті запалює на сцені свічку.
Запрошують до слова зведеного брата Миколи Сергія. Говорити він не може, лише кланяється і плаче.
Після того, як зустріч скінчилася, директор місцевого музею 63-річний Василь Яковенко погоджується показати місце, де знайшли Миколу.
— Він ходив до дівчини, — викладає свою версію. — А до неї ходив міліціонер. На весіллі однокласника Микола трохи випив і завівся за ту справедливість. Коли шукали його, знайшли шалик, чоботи. То що, він босий був? На другий день сніг усе скрив. Троє екстрасенсів казали, він три дні ще був живий. Думали, його збили машиною, та й тихенько лікують.
Ми під"їжджаємо до кладки через вузьку річку. Мостик лежить на бетонних трубах.
— Ось тут, — Яковенко показує надщерблену трубу, до якої прибилася велика гілляка. — Міст, де обірвалися його сліди, — за півкілометра. Тут мілко. Якби його вода несла, тіло до берега прибило би.
Ми сідаємо у зелене "Деу" і повертаємо на кладовище.
Правда, що Колі наворожили, що він не довго проживе?
— Так, у нього навіть вірш такий є, — киває пан Василь. — Сказала циганка, що життя у тебе гарне, але коротке.
Миколина могила — біля дороги, пам"ятник — з чорного граніту. На фотографії — вродливий високочолий хлопець з коротко стриженим кучерявим волоссям. Поряд — могила Миколиної бабусі: на пам"ятникові лишилося тільки фото, а табличка з ім"ям відвалилася. Далі лежать батьки Миколи — Микола й Марія. Марія на фотографії ще молода, вродлива, з пишною зачіскою в стилі 60-х.
Миколину могилу обступили друзі — Григорій Вагапов, Ярослав Рощенко, Олексій Калниболотчук, Олег Чиж і Олег Шелест.
— Микола — мій зведений брат, — озивається Ярослав. — Його батько жив із моєю матір"ю.
— Мені на вахті брутально так повідомили: "Тобі дзвонили із дому, нема твого друга більше", — розказує Григорій, який учився з Миколою у школі. — Я тоді відридався добу. Він мені дзвонив, як мав іти на весілля. Запрошував, казав, що добре погуляємо. Досі картаю себе, що не приїхав. Напередодні я був знайшов класний вірш Байрона і наспівав йому по телефону. Він сказав: "Приїдеш, заспіваємо". Батько створив йому лояльну атмосферу. До нього завжди можна було зайти, поспілкуватися, поспівати, потанцювати, випити пива.
Дівчина була в нього?
— Була. Але там така історія, — махає рукою. — Він з нею порвав. Сказав мені лише, коли дзвонив: "Така фігня..." Що у них сталося — не знаю.
Вона була сьогодні?
— Я не бачив. Мені це не цікаво, — сухо відповідає Григорій.
Він розливає горілку, хлопці піднімають пластикові стаканчики.
— За гарного хлопця, — проказують разом і виливають краплі горілки на могилу.
2 
1
Коментарі
1