— Нашому ринку років 10. Нічний, щоб людям було зручно скупитися й повернутися додому. Приїздять потягами, на вокзалі сідають у таксі. Швидко купують потрібне й рушають назад ранковим потягом. Коломия — ворота Гуцульщини. Сюди привозять вишивку майстри з різних сіл, — каже 56-річний Віталій, співробітник ринку "Колос" у місті Коломия на Івано-Франківщині. Це — найбільший базар вишиванок. Працює щочетверга з другої ночі до дев'ятої ранку.
О пів на першу біля в'їзду на ринок стоять два мікроавтобуси з пасажирами. На вулиці темно й холодно. Світиться лише автопричіп із кавою бариста, розставляє пляшки із сиропами. Згодом машин більшає. Біля шлагбаума шикується черга з легковиків і мікроавтобусів. О другій ночі його відкриває, підсвічуючи телефоном, вусатий чоловік в окулярах і картузі. На в'їзді водії показують охоронцю перепустку — абонемент на паркування.
— За в'їзд на територію підприємці зазвичай сплачують за рік. Покупці, які транспортом приїхали, тоже платять. Але їм так зручно. Якщо купують щось оптом, машина під боком, — розповідає охоронець. Скільки коштує паркування на території, не каже.
За кілька хвилин запускає покупців. Зо два десятки людей неквапливо йдуть у темряві поміж дерев мокрою ґрунтовою дорогою. Територія освітлюється ліхтарями. Контейнери стоять рядами. Відчинені менше половини. Бо туристичний сезон майже завершився, пояснюють продавці.
Вишивальниця і ткаля 54-річна Ярослава Щербань добирається на ринок із села Ошихліби Кіцманського району Чернівецької області. Воно за 75 км від Коломиї.
— У нас таких базарів немає. Тому їдемо сюди, — говорить. — Приїжджають покупці з різних міст та з-за кордону. Тут з'являються корисні знайомства — деякі клієнти стають постійними замовниками. Відправляємо їм товари через інтернет.
Ярослава займається ткацтвом і вишивкою понад 20 років. Змалку бачила, як тчуть її баба і мати. Нині їх вже немає. Родинну справу продовжує з донькою.
— З дитинства пам'ятаю, ткацький станок із хати не виносили навіть улітку, коли повно роботи по господарству. Було завжди багато замовлень на горбатки (запаски. — ГПУ). Тчемо за старовинною технікою — виворіт не відрізняється від лиця. Це складно, кожну ниточку треба постійно затягувати. Робота кропітка. За день можна зробити лиш одну полоску, а їх треба до 10. Запаски носять із під'юбником чи довгою сорочкою. Є суцільні — нею обмотуються, а зверху зав'язують поясом. Коштують від 1,5 до 5 тисяч гривень.
Ярослава показує запаски з тонкої чорної вовняної тканини із зеленими й червоними візерунками. Поряд розкладені вишиті бісером і нитками сорочки.
— Бісером мене баба навчила вишивати. Інколи малюнки беремо з журналів чи інтернету, але більше намагаємося використовувати рідні — буковинські техніки. Наприклад, гладь ручної роботи. Спочатку на тканину наносимо малюнок, а потім вишиваємо. Борщівську техніку застосовуємо на старовинній тканині. На кожну роботу щонайменше йде три-чотири тижні, а то й місяці. Сорочки коштують від тисячі гривень. Найдорожчі — 8–10 тисяч. Робимо ще кептарики. Нас часто питали за безрукавки, які можна було б в холодну пору носити з вишиванками. Почали шити. Виготовляємо їх із хусток, оздоблюємо мереживом, натуральним хутром. Коштують від 2,5 тисячі гривень.
— Це ручна робота. Майстрині шиють плаття, а ми вишиваємо заготовки, якими потім його оздоблюємо, — розхвалює свій товар 57-річна Ганна Вардзарук із Космача Косівського району на Івано-Франківщині. — Я раніше працювала продавчинею. Вишивала у вільний час. Спочатку для себе й родини, а потім і на замовлення. 10 років тому організувала бізнес. У четвер продаю вишиванки в Коломиї, а в суботу — в Косові. Це вигідно. У нас більше туристів, а тут — оптових покупців.
На майданчику просто неба стоять смугасті намети. Тут теж торгують вишиванками. Люди міряють вбрання поряд з ятками.
— Шукаємо парні вишиванки на весілля. Приїхали сюди, бо кращий вибір, — каже 25-річний Іван із села Голгоча Підгаєцького району Тернопільської області. З нареченою Лесею розглядають довгу білу сукню з прозорими рукавами та білу чоловічу сорочку в одному стилі.
— Вишиванку вдягну на розпис, а на святкуванні буду в звичайному платті, — говорить Леся.
У сусідньому павільйоні продають ткані сорочки. На світло-бежевому тлі чорні та червоні цятки складаються у візерунки. Більше таких на ринку немає.
— Це не традиційна техніка — її придумала моя мати. Узір створюється переплетенням ниток. Сорочка тчеться, як рушник, тільки ширше. Гаптуємо вручну створеним мереживом. Люди кажуть, ці речі виглядають як старовинні. Коштують 950 гривень, — розповідає Юрій Кричун, 32 роки, із села Рожнів Косівського району. З 18 років тче рушники, серветки й сорочки. Нещодавно почав виготовляти шкіряні сумки з тисненням.
У проході між контейнерами люди з рук продають вишиванки. Тримають їх на вішаках.
— Я — одинока мати двох доньок. Вони часто хворіють, тому не можу ходити на роботу. Доводиться працювати вдома, — розповідає майстриня Оксана Левицька, 36 років. — Років 15 тому почала вишивати руками, але це потребує багато часу й уваги. Три роки тому освоїла машинку. З нею творю чудеса — сорочку можу вишити за день. Якби руками, то місяць би знадобився. Сама з Коломиї, тому на нічний ринок ходжу щотижня. Раніше купляли більше. Через карантин частіше продаю через інтернет — маю вже своє коло клієнтів.
За тиждень Оксана виготовляє 10 вишиванок. Коштують від 700 до 1000 грн.
— Улітку продаю всі, а потім торгівлі майже немає, — каже Оксана. — Думаю, більше не виходитиму. До весни тут мертвий сезон.
3 
1
Коментарі
1