"Вона сиділа по тюрмах, а він її все чекав. Видно ж, любив дуже", — каже Олена Осадчук про свою молодшу сестру Людмилу та її чоловіка.
36-річна Людмила Горюн із Полтави 15 років була наркоманкою. Потім одружилася з колишнім міліціонером Олександром Колєсніковим і народила йому двох дітей. Яна, якій два роки і сім місяців, спить у ліжечку. Півторарічний Самуїл проситься на руки до матері.
— Ось тут ми й тіснимося, — показує Людмила кімнатку площею в 20 "квадратів". На столі лежить Біблія. — У другій половині будинку живе чоловікова бабуся. Старший син Олежка зараз у школі. В мене його відібрали, коли була наркоманкою.
Людмила жила з батьками та трьома сестрами у селі Затурино Полтавського району. У 15 років почала колотися. Друзі навчили готувати наркотик із макових головок.
— Коли вперше вкололася, погано було, почала ригати. А вони кажуть: "То поначалу так. Скоро привикнеш, і буде класно". Варили ту ширку, наче борщ, добавляючи різні розчинники. Було, закриємося з сестрами в кухні й матір не впускаємо. А раз батько відібрав у нас те вариво, так по всій вулиці за ним із ножем ганялися, а він від нас ховався, — згадує жінка.
Її батько Григорій Горюн працював кранівником на цегляному заводі в Полтаві, мати Алла — куховарила в кафе готелю "Турист". Всі четверо їхніх доньок стали наркоманками.
— Мама дуже нас любила, гордилася, що такі красиві й слухняні. А тоді стала лісом додому ходити. Бо соромно було перед односельцями, — схлипує Людмила. — Я почала красти її любимі хрустальні вази, щоб продати. А тоді ми з сестрами перебралися в заброшену халупку. А мати пішла з дому. І досі не знаємо, чи жива. Батько помер через рік.
Людмила була двічі засуджена умовно, ще двічі сиділа у виправних колоніях. За добру поведінку її звільняли достроково. Від наркомана Сергія Іванова з сусіднього села Крутий Берег народила сина Олега.
У жовтні 1995-го Олександр Колєсніков прийшов працювати у відділ боротьби з кишеньковими крадіжками. У квітні 1998-го Людмила з сестрами святкувала своє звільнення: за вкрадені на базарі гроші накупили пива й шашликів.
— А тут саме Саша з колегою проходив, — згадує жінка.
— Старший інспектор хотів узнати, що вони празнують, — каже 35-річний Олександр. — Люда почала розказувати, що в СІЗО був час подумати над життям, що не знає, де її матір, і сина вже давно не бачила. Казала так просто й щиро. Мене це якось тронуло. Я зрозумів, що вона добра й гарна.
Він почав навідуватися до жінки в Затурино.
— Я не могла зрозуміти, що він у мені знайшов. Бо сам ні пив, ні курив, — дивується Людмила.
Начальник поставив Олександра перед вибором — робота або любов. Він написав заяву про звільнення.
— Думаю, ну зароблю я тут якусь пенсію. А життя — одне. І воно мене тягне до неї, — каже Колєсніков. — Вона продовжувала колотися й пити, тільки скривала від мене.
Олександр писав їй у колонії листи та надсилав гроші. Сам не приїжджав.
— На Восьме березня такі посилки присилав, що аж жінки з охорони заздрили — коробки цукерок із коньяком, банки згущонки і откритки з любовними віршами. Я їх досі зберігаю, — Людмила дістає пакунок і зачитує вірші з листівок чоловіка.
Після останнього терміну Олександр відвіз жінку в християнсько-реабілітаційний центр у місто Буча на Київщині. Почав відвідувати богослужіння в церкві євангелістів "Нове життя". 2004 року вони одружилися.
Колєсніков допоміг дружині відновити материнські права на Олега. Нині хлопець навчається у сьомому класі полтавської школи N12.
Олександр ремонтує взуття в приватній майстерні. На місяць заробляє до 1,5 тис. грн. Людмила отримує 500 грн на дітей.
— Ніколи не чула, щоб вони сварилися, — говорить про Колєснікових їхня сусідка вчителька Людмила Лембірко, 43 роки. — Живуть собі, любляться й діток глядять. І не віриться, що іншими були.
3 
1
Коментарі
1