Тільки-но ми знайшли столик у кафе "КофеТайм", Станіслав Цалик, 43 роки, — власник одного з найкращих приватних архівів про Київ, вийняв з целофанового пакета гладеньку жовту цеглину. Простягнув мені і, загадково посміхаючись, запитав:
— Що тут написано?
Я спробувала прочитати, але, впіймавши глумливий погляд пари з-за сусіднього столика, лише знизала плечима.
— Г.С. Ясько. Був такий київський цегляний магнат у XIX столітті! — він поплескав рукою по цеглині. — Майбутню дружину я зачаровував такою цеглиною. Ми гуляли разом по Володимирській гірці. Я розповідав їй про цього магната, бо в його будинку мешкали мої родичі. Нахилився — і побачив цеглину з клеймом "Ясько". Збіг був випадковий, клянуся, — він приклав руки до грудей, — але це її вразило... Ви просили захопити щось із моєї колекції. Це — мій "убивчий" експонат.
До нас підійшов офіціант. Станіслав кинув на нього швидкий погляд і засміявся так, ніби давно цього чекав.
— Якщо не секрет, що це за штука? — переступав з ноги на ногу хлопець в уніформі.
— Цеглина, — самовдоволено відповів Цалик.
— А-а-а... Справжня? — позадкував офіціант.
— Так! Справжня, автентична, нормальна цеглина...
Офіціант повернувся за стійку.
Звідки у вас таке захоплення старовиною? — поцікавилася я.
— Усе почалося з мого прадіда Матвія Вайсбурда. Спеціально він нічого не збирав. Багато родинних речей взагалі загинуло під час Другої світової.
Станіслав пояснив, що коли його бабусю з родиною евакуювали в Саратовську область, дозволили захопити лише дві валізи. Коли вона повернулася до Києва, в квартирі вже господарювала вдова якогось офіцера.
Прадіду належала більшість крамниць уздовж кварталу, де зараз палац "Україна"
— Щоб бабуся не змогла заявити права на житло, вона викинула наші меблі, попалила документи, родинні альбоми. Вночі на ремнях вантажники спускали на вулицю рояль, аби сусіди не бачили. Я назбирав багато світлин киян, які жили в один час із моїм прадідом, — вів далі він. — А от його самого побачити не можу — нема фото. До 1920-го прадідові належала більшість крамниць уздовж кварталу, де зараз палац "Україна". — Станіслав руками на столі показав приблизне розташування магазинів. — Я довго про це не знав. Бабуня казала, що він був звичайним робітником у тих крамницях. А одного дня 1917-го зранку до крамниці завітав чоловік і придбав усі червоні гвоздики. Довелося купувати додаткову партію гвоздик за Києвом, але їх теж розкупили. Це було тоді, коли цар Микола ІІ зрікся трону, і відбулася Лютнева революція. Люди пришпилювали до одягу червоні гвоздики. — Станіслав взявся за лацкан свого картатого піджака. — А через півроку революцію влаштували вже більшовики. Прадідусь почув про це, накупив гвоздик, та в нього не придбали жодної. Він образився: "Більшовики — погані люди, вони не люблять квітів". Інтуїція його не підвела...
За часів непу його крамниці націоналізували, і йому довелося орендувати у держави власні магазини. Потім звільнився, працював у радянській конторі й дуже швидко без улюбленої справи згорів.
Цалик подякував за каву "Ретро", яку принесли на замовлення, і автоматично посунув філіжанку.
Якось, на початку століття, собачка діда Семена вхопив за ногу матір Леніна Марію Ульянову. Дід ходив вибачатися, а вона пригостила його печивом і чаєм. З моїми родичами часто траплялися дивні історії.
Є сума, за яку погодилися б продати свій архів про Київ?
— Розумієте, це частина мене, — голос мого співрозмовника пом"якшав. — Найбільше мені подобаються фотографії непманів і довоєнні типажі — із закрученими вусами.
Вам не пробували підсунути підробку?
— Я не колекціоную антикваріат чи старовинні ікони, тому мені таке не "втюхаєш", — сміється він. — Колекціонер ніколи не купить листівку з вичовганими кутами. — Він вийняв із сумки стос старих фото і розклав їх перед собою на столику, ще далі відсуваючи каву. — Дивіться, ось так виглядав Хрещатик за часів Паніковського...
Собачка вхопив за ногу Марію Ульянову. Прадід ходив вибачатися
А зараз у Києві є місця, що виглядають, як століття тому?
— Дуже мало. Збереглася територія колишньої Мерингівської садиби — між Хрещатиком і театром Івана Франка. Там є кілька майже не пошкоджених вулиць: Городецького, Заньковецької, частина вулиці Лютеранської, Станіславського... Зберігся Пасаж. Змінилася не тільки архітектура — атмосфера не та. — Цалик обережно склав фото у невеличкий поліетиленовий пакет. — Я живу на Печерську, біля мене — будинок колишньої жіночої гімназії Плетньової. Поруч збудували автостоянку. Не поясниш уже нікому, що в цьому дворику в майбутньої коханки Буніна Галини Кузнецової та зірки МХАТу Алли Тарасової були уроки фізкультури.
А як святкували Новий рік сто років тому?
— Аж до кінця XIX століття Новий рік у Києві зустрічали першого вересня. Найдовше ця традиція протрималася на Подолі. На "вересневий" Новий рік теж прикрашали дерево — калину, горобину. Тоді ж уперше запалювали свічку — влітку освітлювати оселі вогнем заборонялося.
Традиція зустрічати Новий рік 31 грудня з"явилася у XX столітті з подачі більшовиків, які спершу Діда Мороза і ялинку забороняли. Люди домовлялися з лісником, привозили з-під Києва ялинку вночі, заносили її до хати з чорного входу, а вікна кімнати завішували шторами. Двірників зобов"язували повідомляти про порушників.
1962 — народився у Києві
1994 — написав сценарій художнього фільму "Judenkreis, або вічне колесо", визнаний кращим сценарієм року
1996 — закінчив ВДІК
1997 — одружився з киянкою Катею. Народився син Ілля
2002 — співавтор популярного довідника "100 найвідоміших українців"
2005 — автор путівника по Києву "Kyiv: Travel Guide"
2 
1
Коментарі
1