До столичного "Вагона-ресторану" 40-річну дизайнерку Оксану Караванську підвозить її водій. Жінка виходить із чорного "Сітроєну C6". За нею — 10-річний син Святослав.
На ходу знімає чорне пальто, розшите квітами. Каже, інколи сама сідає за кермо, коли дорога вільна. Їздить зі швидкістю 100 км/год.
Собі замовляє зелений чай, синові — апельсиновий сік. Каже, полюбляє трав"яні чаї. Але зараз не п"є, бо годує двомісячну доньку Марічку.
— Марічка народилася перед Новим роком, — дизайнерка поправляє окуляри, дивиться поверх них на сина. — Я пройшла в роддомі огляд і поспішила до виходу. Лікарка наздогнала мене: "Дівчино! Куди ви? Вам у родзал!".
Зізнається, що в дитинстві хотіла стати двірничкою:
— Коли наша двірничка тьотя Зося палила листя, я вибігала з квартири і вдихала його запах. Я теж підпалювала його, але мама сварилася. "Так роблять тільки двірники", — казала вона. Тоді я вирішила стати двірничкою.
Святослав тарабанить ногами по підлозі. Караванська насуплює брови:
— Сину, сядь спокійно.
— Мені набридло сидіти, — ниє малий.
Дизайнерка розповідає, як познайомилася зі своїм чоловіком.
— Мені було 17 років. Після школи каталася на лижах. Коли стемніло, тренер Андрій запропонував піти на дискотеку в Політехнічний інститут. Там і був 30-річний Богдан Левчук. Запитав у тренера: "Що за дівчина така гарна з тобою?". Андрій каже: "Спортсменка, гірськолижниця". "А-а, — протягнув чоловік, — а я професор, два дні тому захистив дисертацію в Ленінграді". Я подумала: "Який пихатий".
Каже, не бачилася з Богданом 10 років.
— А якось сиділа в кав"ярні у центрі Львова з черговим кавалером. Святику, закрий вуха, тобі цього слухати не можна.
Малий прикриває долонями вуха, сміється. Каже, що вже знає цю історію.
— Богдан зайшов у кав"ярню, підсів до нас. Попросив мій телефон. Після п"ятого дзвінка я погодилася з ним зустрітися. Якось сиділи в кафе. Говорили, як було би добре заробити грошей і помандрувати світом. Богдан сказав: "Оксано, будь моєю дружиною". Наступного дня ми віднесли заяву до ЗАГСу.
Розказує, що чоловік за фахом — фізик-електронщик. Але зараз допомагає їй у бізнесі та бавить дітей. Чотири роки тому Оксана купила двокімнатну квартиру в Києві.
— Дизайн мій. На першому поверсі знесли всі стіни і зробили великий хол. Меблів мало: один великий круглий стіл, стільці й сервант із двох напівкругів. Сервант готували рік, привезли його за півгодини до Нового року.
Каже, коли батько побачив перероблену на її лад квартиру, вжахнувся: "А було таке пристойне помешкання!".
У Караванської дзвонить телефон.
— Це тато?— запитує Свят, крутячись на стільці.
— Ні. Лєра, наша подруга, — пояснює Оксана.
— Узагалі, коли треба вибрати між сім"єю та кар"єрою...— зауважує жінка.
— Мама вибирає кар"єру, — продовжує Свят.
Караванська зводить брови.
— Дякую тобі, сину. Якби те, що ти кажеш, було правдою, ти зараз тут не сидів би і в нас не було би Марічки.
Малий водить ногою по підлозі, сопе.
— Він сердиться, коли я допізна затримуюся на роботі. Не лягає без мене спати, — пояснює мати.
Сміючись, розповідає, як колись дві естрадні співачки побилися за її спідницю:
— Кожна тягнула на себе, і спідниця розійшлася по шву. Одна з жінок її купила.
1966, 16 квітня — Оксана Караванська народилася в родині математиків у Борисполі під Києвом
1983 — вступила до Львівської академії мистецтв
1987 — модельєрка на Львівській фабриці одягу
1993 — вийшла заміж за професора Богдана Левчука
1996 — народила сина Святослава
1997 — відкрила бутик у Львові
2006 — народила доньку Марічку
2007 — разом із "Сітроєн" випускає спортивний одяг
3 
1
Коментарі