— Перші українські кахлі для печей були круглі, як горщик. Пустоти зберігали тепло. Потім почали робити "розетки". До невеликого горщика без дна приклеювали решітку з глини, — розповідає 34-річний Антон Сівцев із Києва. Три роки тому з друзями відкрив у столиці гончарну майстерню "Глиняр". Почали проводити майстер-класи та ліпити кахлі.
Зустрічаємось з Антоном у дворі на вулиці Лютеранській поблизу Хрещатика. До майстерні веде намальована на асфальті кольорова доріжка.
— Як з'ясувалося, пам'ять про традиції — в крові, — каже Антон. — Коли задумали гончарню, бабуся розповіла, що її прапрадід Мусій Литвиненко мав кахляну майстерню у Полтавській губернії. Був заможний. Великі кошти віддавав на будівництво церков.
Заходимо до майстерні. Посередині — довгий дерев'яний стіл. На ньому стоять недоліплені горщики, чашки, посудини з фарбами. Побілені стіни обвішані полицями з баранцями, янголами, глечиками й кахлями.
— У виробництві кахлів користуємось традиційною технологією, — говорить Антон. — Її знайшли у записах дослідників.
Спеціальним різаком зі струнами відрізаємо шмат вологої глини. Відтискаємо її в гіпсовій формі з візерунком. Доки підсихає лицьова сторона, робимо румпу — стінки, що утворюють пустоту. Кахля сушиться два-три тижні.
Потім випалюємо у печі протягом 8—20 годин. За другим випалом лицьову сторону вкриваємо поливою — рідким склом. Така кахля може служити вічно.
Молодший син Антона 10-річний Данило просить у батька дозволу поліпити. Бере шматок глини з пакета на підлозі і кладе на гончарний круг. Чоловік просить сина закрити пакет. Нагадує, що вона завжди має бути волога.
— Глину замовляємо у Слов'янську, де здавна робили посуд. Використовуємо шамот. Це матеріал із домішками — піском, перепаленою подрібненою глиною. З неї виходять вироби з шорсткою поверхнею. Так кахлі витримують високі температури і не деформуються, — додає Антон Сівцев.
— Традиція ставити кахлі на піч почалася з багатих людей у містах. Одна кахля могла коштувати, як три корови. Що красивіший малюнок, рельєф, то дорожче. Облицюванням займався пічник, — розповідає гончар 38-річна Любов Коваленко. — У радянські часи красиві кахлі віднесли до розряду буржуазного. Насаджували уявлення про білу мазану сільську піч. Хоча селяни по всій Україні також переймали моду на облицювання, бо кахлі довго віддавали тепло.
Для нижчих верств населення їх робили без скляної поливи і складних рельєфів. На Західній Україні часто розмальовували орнаментом із геометричних фігур. Рухаючись на Схід, більше зустрічаємо плавні лінії й рослинні мотиви.
2 
1
Коментарі