— Хто повірить, що ще пару років тому я їздила на крутій машині й пила мартіні в кращих ресторанах Рима? — говорить 62-річна Марія Блавацька зі Стрия на Львівщині. У кав'ярні в центрі Львова замовляє чай. Жінка виглядає на 10 років молодшою, вдягнена в куртку і джинси з секонд-хенду.
13 років Марія Йосипівна жила в Римі, була заміжня за італійцем. Тепер поселилася у старій хаті на околиці Стрия. До Львова приїхала провідати дітей.
— 1999 року в нашій сім'ї настала криза — чоловіка звільнили, син і дочка школу закінчували, хотіли поступати у Львів. На мою зарплату медсестри я б їх не витягнула. Поїхала в Італію на заробітки, — розповідає.
У Римі знайшла роботу прибиральниці в заможній сім'ї.
— Потім ця ж родина доручила доглядати дідуся — 71-річного дона Хуана. Той потрапив в автокатастрофу, пошкодив хребет, — каже жінка. — В Італії всі старі — довгожителі, виглядають на 10–15 років молодше свого віку. Їдять багато морепродуктів, п'ють хороше вино, гуляють. Дон Хуан овдовів, до аварії жив окремо в особняку. З лікарні його забрала до себе старша дочка. Різниця у віці була понад 20 років, але він із самого початку молодився до мене. Мені було незручно, але й приємно. Його дорослі діти й онуки нічого не помічали. Я вже італійську на той час вивчила. Багато гуляли разом. І до інтиму дійшло. Італійці після 70 років ще багато що можуть у ліжку.
Через три роки Марія повернулася у Стрий, аби попросити розлучення.
— Чоловік дав добро при умові, що я відмовляюся від своєї частки квартири. Я погодилася. Через місяць Хуан зробив мені пропозицію, — згадує. — Його син і дочка були проти одруження. Вважали, що виходжу заміж за батька через гроші. Хуан допоміг мені виробити дозвіл на постійне перебування в країні. Через кілька років отримала громадянство Італії.
— Ми з чоловіком жили окремо від дітей. У нього був невеликий бізнес із продажу побутової техніки. Він настояв, аби я теж почала займатися бізнесом. Вирішила організувати клінінг-компанію. Найняла двох українок, подала рекламу, взяла у чоловіка кілька порохотягів і побутової хімії. Через два роки відкрила ще дві точки в Римі, збільшила штат. Після 12 років в Італії вирішила привезти чоловіка на Батьківщину. Хуану тоді було 83 роки.
— Тягнуло додому, хотіла дітей побачити, — продовжує. — Попросила Хуана полетіти разом зі мною. Діти мої вже жили у Львові, колишній чоловік теж виїхав на заробітки. Хуан був шокований рівнем життя українців у селах. Його неприємно вразив туалет на вулиці, наші лікарні і школи. На четвертий день раптово стався серцевий напад. До приїзду "швидкої" він помер.
— Аби доправити тіло в Італію, позичила в родичів 7 тисяч євро. Його діти звинуватили мене у навмисному вбивстві, вигнали з будинку батька, відсудили бізнес. За італійськими законами наше майно вважалося б спільним, якби я пожила з Хуаном не менше 10 років. Тепер мені нічого не належить, бо бізнес був записаний на нього.
Жінка продала власне авто й коштовності, аби віддати українським родичам борги. Роботу знайти не змогла, тому вирішила повернутися в Україну.
— Української пенсії у мене немає, бо я громадянка Італії. Їхньої не отримую, бо не маю стажу. Тут я нікому не потрібна. Діти навчилися обходитися без мене. Живу в старій хаті батьків. Розводжу курей і кролів, саджу картоплю. Гроші заробляю, де зможу: клею шпалери, прибираю квартири після ремонту.
2 
1
Коментарі